А потом еВРЕЙ его продал Иисуса за 30 серебренников а Гитлер их убивал за это и не до бил,а теперь они опять предали тех кто их приютил и в этот раз их до бьют☝️ и уже в этот раз не кто их жалеть не будет и не кто их не приютит их земля могила☝️
А зачем добиваться, если у тебя есть всё необходимое для жизни, и вдруг ты добился, нужно это всё удержать на❤плаву, а это лишняя головная боль, не только у тебя но❤кто с тобой рядом. Я думаю😂если ты добился многого то поделись с теми кто в этом нуждается. И не бери взамен ничего, тебе воздастся за твои добрые дела. Может не сразу и не тебе но твоим точно. Жадность порождает ненависть к тем с😂кем ты был рядом очень долгое время. Нужно чтобы было всё но в меру.
В церкве есть определённая цена на крещение, это нормально?!!! Это просто позор!!! Раньше было так, кто что мог пожертвовать то и давали, у кого ни чего не было, то все равно крестили, а щас если денег не хватает, то крестить не будут!!! Нужна нам такая церковь??? Решайте сами
Далеко, далеко в верхів‘ях Карпат, Де буйні вітри безперервно шумлять, На скелі стрімкій під склепінням небес Зростав одинокий красунь - Едельвейс. Розцвівши у шумі бурхливих стихій, Не знав він, що в світі є слово «спокій, Стрічаючи бурі відкритим лицем, Низенько схиляючись перед Творцем, Казав: “Боже мій, з поміж квітів і трав Ти вибрав мене, і на скелю підняв! І тут у щоденній моїй боротьбі Я вірним лишитися хочу Тобі.” І ніжна голівка схилилась на лист, Її аромати здіймались у вись До неба, до вічного свого Творця Сягала велика вірність оця. І сонячним променем з неба Свого Творець ніжно гладив голівку його. І так пролітали нестримнії дні… Як завжди вернулось життя на весні. Кругом ожило все, крогом розцвіло. І радісних пахощів знов набуло. Один лиш похмурий стоїть Едельвейс, Журливо повісив голівку і весь Поринув в якісь безутішні думки, Схиливши до низу земнії листки. В один із таких ясних сонячних днів До нього в промінні Господь прилетів, Поглянув на нього і ніжно сказав: «Вставай, Едельвейсе! Чому задрімав?» І жалібно мовив Творцю Едельвейс: «О, Боже мій милий, о, Батьку небес! На скелі оцій над обривом стрімким Життя мені стало надмірно важким. Бо хто ж аромат тут вдихатиме мій У горах безлюдних на скелі оцій? У битві із вітром краса промине, Ніколи й ніхто не помітить мене. Немає більш сили стихії долати, Я хочу в спокої свій вік доживати... Забутий, покинутий я, одинокий... Візьми мене звідси в долини широкі, Де зможу я в тиші й красі процвітати, Там буду стократ я тебе прославляти.» Поглянув на нього Творець з висоти І мовив з докором: «Невже оце ти, Борець Мій стійкий, переможець буваний? Невже ж це у тебе терпіння не стало? Ну що ж... Я із скелі тебе заберу І там у долині між трав посаджу. Хоч ти помиляєшся в думці й словах, Говориш про втому, покинутість, страх,- Хіба ж Я тебе хоч на мить забував? Хіба ж в боротьбі тобі сил не давав? Але так і бути, Я зроблю, мабуть Все так як ти хочеш. Збирайся у путь!» І справді, Творець не загаявся з ділом, Він викопав довгі коріння дбайливо, І в тихій долині без вітру і бур Поклав їх у гарний удобрений ґрунт. Сказав на прощаня: «Цвіти, моя квітко, Ти тут у долині уже не сирітка, Цвіти, якщо зможеш між квітів і трав,- Я виконав все, чого ти забажав.» «Цвіти ж Едельвейсе, живи і радій, Нарешті добився ти здійснення мрій, Тепер не страшні тобі люті бурани, Не будеш сваритися більше з вітрами, І тихо й щасливо тепер заживеш,»- Так думав вдоволений всім Едельвейс. І ще пролетів один рік, наче мить. І знову весняна небесна блакить Збудила від сплячки степи та ліси, Зодягши їх в шати життя та краси. І знову Творець все земне оглядав, І погляд Його на рослинну упав: Схилилась голівка, зів’яли листки, Чомусь не розкрились її пелюстки. Згадались Йому колись чуті слова: «Візьми мене звідси, тут дика скала»... «Це ти, Едельвейсе? - торкнувся листків,- Що сталося? Де ти красу загубив? Чому ти в цій тихій долині зів’яв? Згадай, ти ж бо сам ще недавно казав, Що хочеш, щоб Я тебе тут влаштував, Бо ти на скалі від стихій знемагав.» «О Боже, почулись благання у полі, Я схибив, шукаючи кращої долі, Немає ріднішого в мене нічого, За скелю мою; прямовисту і голу. Мій Боже... мій Любий... до мене зійди, Візьми мене знову і там посади. Тепер я вже знаю: життя в боротьбі, Лише в боротьбі я потрібен Тобі. Туди, між вітрів, щоб змагатися з ними, Мене віднеси Ти руками своїми… Мій друже, ти бачиш спокою міраж, Ти добре роздумай, ти добре все зваж. Нехай не манять тебе привиди щастя, За ними постійно блукає нещастя. Лишайся незламним у рідній стихії, Борися, плекаючи гірні надії, Й колись, як настане мандрівці кінець, Творець тобі скаже: “О мій Едельвейс, По тебе прийшов Я, щоб вічність узяти, Де більше не будеш терпіти й страждати.” Амінь!
