У Ничипорівській гімназії імені Андрія Бобиря відбулася зустріч випускників 1979 року
Гадаю, є у нашій школі є щось таке, що вабить і через десятиліття, бо де б ми не були, залишаємо усі свої справи і поспішаємо зустрітися із вчителями та однокласниками. Пам’ять кличе нас до шкільного порогу, у класи, де вчилися, на стежки, якими ходили. Днями у Ничипорівській гімназії зустрілися її випускники 1979 року.
Тут минуло їхнє дитинство, пройшла рання юність. Тут вони зустріли і полюбили своїх вчителів та друзів. Тут народжувалися перші мрії і перше кохання. Звідси вчителі і батьки провели їх у незвіданий світ дорослого життя.
Від їхнього випускного минуло вже 45 років. Багато чого відбулося за цей час у житті. Були Марійками, Валями, Оленами, Вікторами, Миколами, а нині - Іванівни, Михайлівни, Семенівни, Петровичі, Миколайовичі… Вони стали самодостатніми людьми, уже й бабусями та дідусями. Серед них є лікарі, підприємці, водії, фермери. Та всіх їх об’єднує Ничипорівська, колись рідна для них восьмирічна школа, а нині - гімназія імені Андрія Бобиря.
Сорок п’ять років минуло з тих пір, але вони, тодішня «пуп’янкова» юнь, пам’ятає і найбезтурботніші роки дитинства, і як стояли на порозі самостійності. Скільки шляхів для них тоді відкривалось! Та кожен обрав лише свій і попрямував ним, поступово віддаляючись від дитинства, юності. Як же їм хотілося швидше відчути себе дорослими, ні від кого не залежними. Та час не стоїть на місці, життя збігає рік за роком, додаючи їм і сивину, і мудрість, і сумні, і радісні хвилини. Вони були у кожного з них. Не часто задумувались, чому хочеться їм, вже дорослим і статечним, повернутись подумки у дні юності, зігріти душу теплими й барвистими спогадами?! А так хочеться зберегти у пам’яті всі подробиці, деталі. Та час без жалю стирає з пам’яті не тільки спогади, а цілі віхи життя.
Сьогодні вони з гумором згадували, як колись «сачкували», втікаючи з уроків, ховаючись у дерезі за шкільним стадіоном. Клас був дружний. Минули роки. У кожного в молодості було більш насичене життя - сім’я, робота, різні життєві проблеми. Але настає в житті пора, коли хочеться і зустрітись та виплеснути зі свого серця, своєї душі усі емоції, весь позитив, усе згадати. Бо, як не кажи, а вони вже не юні, молоді, як колись, та в душі у кожного з них залишились спогади шкільних років. Їм було весело і приємно. Шкода лише, що не всі змогли приїхати на зустріч.
…Зустріч розпочалась на шкільному подвір’ї. Школу, звісно, не впізнати. Бо це зовсім інше приміщення. Зовсім не те, в якому вони навчалися. При вході висять дві мармурові дошки на честь загиблих воїнів, які тут навчались і віддали життя за незалежність держави. Випускники 1979-го року вшанували їхню пам’ять хвилиною мовчання.
І от вони у школі… Усе тут зовсім не так, як було тоді, коли вони навчалися. Не такі вже класи, як були у них, не такі парти, вікна, двері, навіть коридори якісь не такі. Вони згадували, якою маленькою і старенькою колись була їхня школа.
І весь час спогади, спогади і щира розмова… Кожен із них розповідав про себе, про сім’ю, хто і чого досягнув у житті. Особливу увагу приділяли онукам та дітям. Згадували і тих однокласників та учителів, котрі уже відійшли у Засвіти.
Зустріч розпочалася зі спілкування зі мною, нині директором гімназії, а в ті далекі роки - їхнім класним керівником. І це був не просто день спогадів, адже випускники мали можливість поспілкуватися один з одним, поділитися своїми досягненнями за 45 років.
«Це було неймовірно емоційно», - поділилася враженнями одна з випускниць, Наталія Олефіренко. «Здавалося, ніби вчора ми сиділи за цими партами. Стільки спогадів! Я рада, що мала можливість знову побачити своїх однокласників та відчути атмосферу шкільних років, адже сьогодні, як і тоді, 45 років тому, шкільне життя та навчальний процес вирує. Я, як бабуся, вдячна за знання та уміння, які мій онук отримує, навчаючись у гімназії, адже це основа для подальшого навчання».
Віктор Любченко додав: «Школа дала нам не лише знання та уміння, а й навчила нас дружити, підтримувати один одного та йти до своїх цілей. Я вдячний за ці роки і за те, що мав можливість навчатися тут».
Для багатьох випускників 1979 року ця зустріч стала особливо зворушливою, адже не лише вони, але і їхні діти закінчували колись Ничипорівську школу, а сьогодні вже їхні онуки навчаються в гімназії. Про традиції зв’язку своїх родин зі школою-гімназією поділилися й інші учасники зустрічі.
Зустріч випускників стала чудовою можливістю для людей, які колись разом навчалися, знову зблизитися, поділитися своїми досягненнями та згадати ті щасливі роки, проведені в стінах рідного навчального закладу.
Їм так не хотілося розлучатися! Знову був прощальний вальс до наступної зустрічі зі школою, зі своєю юністю. Роз’їжджаючись по домівках, у різні куточки області, везли з собою частинки дружнього шкільного сердечного тепла і наснагу до життя та плани про майбутні зустрічі.
Анатолій Саса,
класний керівник випуску 1979 року
1 июл 2024
