"Стурбований низьким рівнем мовної культури української інтелігенції, що спілкувалась якимсь жаргоном, у листі від 13 (25) вересня 1900 р. до української письменниці, очільниці національного феміністичного руху Наталі Іванівни Кобринської (1855-1920) І.С.Нечуй-Левицький щиро зізнавався:
- Оце недавно я вернувся з Білої Церкви, де купавсь в Росі і звідкіль мені не дуже й хотілось поспішати до Києва і ради чистого повітря, і ради чудових околиць по Росі, і ради української мови, і ще й через те, що в Білій Церкві я почував себе як вдома. Бо це місто чисто національне, невважаючи на 600 душ католиків, чи поляків, як їх там звуть, невважаючи на жидів, бо усі євреї одзиваються до мене щиро народною мовою. Навіть деякі й без акценту. Через це я більше вподобав білоцерківських жидів, ніж отих туполобих киян, з котрих тільки часом дехто і то ненароком обізветься до вас українською мовою. Хоч усі вони чисто знають українську і вміють балакати, але чомусь не хотять, чи гордують, чи нехтують, вже й сам не вгадаю. Не люблю я через те киян. Люблю тільки Київ за його гори, Дніпро та чудову місцину, чудові вигляди, куди ні кинь оком. Шкода, що на такій місцині вгніздилось якесь байдужне ще й збите з пантелику залюдніння, котре ще й балакає якимсь жаргоном, як кажуть великороси, “мішаниною французького з нижегородським”, себто по-нашому сказавши, мішає горох з капустою, а селян та селянок вже зве “хохлами та хохлушками”, чого ще не було в Києві тоді, як я вчився тутечки в школах...
Ви й самі це добре знаєте, бо були в Києві і бачили тих киян та киянок. Навіть коли я проходжу коло Літнього театру в садку, де стоїть юрба акторів та хористів української трупи, збираючись на репетицію, чую, що й ці балакають якимсь жаргоном, а не українською мовою. Виходить, вони тільки українські штукарі-промисловці, та й годі! З української пісні, з українського штучництва мають хлібець, ще й добрий, - і нехтують народною мовою в житті та щоденній життєвій розмові." (із інтернету).
18 июл 2022
