Нехай вибачить мені душа - світлої пам'яті творчині літератури, наповненої мелодійними флюїдами - Лариси Косач-Квитки, але мав би природні здібнсті, збагатив би музичним супроводом саме цей твір - гімн людському буттю. Та не так стається, як заманеться, бо ж не дав Бог пересічному рогів... Співпади у часі-просторі життєві стежини Семена Гулака-Артемовського і Григіра Тютюника - впевнений, не обминув би корифей оперного мистецтва це "лібретто". "Запрожець..." нервово палив би за лаштунками... Отакими високими фантазіями надихає авторський доробок літератора-хронікера колоритної бувальщини... З прочитаного мені відчувається, що і письменник ніс таке праведне життя-запалену свічку, котре так само швидко згасло... Сумно... Якби Антон Чехов творив після Григіра, я б сказав, що у його творчості тютюнниківська глибінь... По всьому ці генії - паралельні незалежні окремішності...
@@ValentynaTyhypko: Ясна пані Валентина, неважко поціновувачам мистецтва висловлюватися про відчуття, освідчуватися у коханні до творчості митців, захоплюватися унікальністю їх можливостей. На мою думку, найзапекліший опонент творчості - буденність. Так, буденність! Фундамент життя біологічних видів грунтується на буденності так, наче вона є сенсом життя. А таки ж насправді є! Бо скільки витрачається людиною годин, долається перепон навіть протягом одного звичайного дня, щоб нарешті зреалізувати хоча б дещицю омріяного... І в цю мить критика "ковтаючої час", виштовхує мене у асоціативний ряд порівняння доль фундаторів української цивілізації, де першими виступають: радянська кріпосна(!) мисткиня Катерина Василівна Білокур і "вільний" Тарас Григорович Шевченко, котрі не діждали, хоча в різних історичних вимірах, але однаково - скасування кріпацтва, тієї незалежності, про яку мріяли... Бажав би появи на літературному обійсті України письменника, який би став автором серії книг або книжкових циклів (нехай і фентезі), де б перетнулися стежини життя й взаємні впливи на творчі доробки, уявімо лише: Григорія Сковороди й Миколи Гоголя, Лесі Українки і Марії Примаченко, Антона Чехова й Григора Тютюника, Тараса Шевченка й Катерини Білокур... Ех, якби ж то був сенс подовжувати паралелі... P.S. А терміном "примітивізм" в українському мистецтві мало б називатися зображення носіїв регресу - бездарних відомих суб'єктів, винесених на гребінь визнання: інтригами, марнославством та низкою випадковостей...
