Цього дня, 8 січня, 84 роки тому народився український поет Василь Симоненко. Його життя було повним болю, розчарувань, боротьби і дуже коротким. Сніданок з 1+1 у мережі Facebook / snidanok
помощь-послание следующему поколению, которое будет делать задание по украинскому языку. ВОТ ТЕКСТ ВИДЕО: Тієї зими, коли у Ганни Щербань народився хлопчик, жінці прийшлося не солодко. Сина довелося виховувати самій. Батько родину покинув пізніше. Василь Симоненко згадуватиме: найважче в дитинстві було змиритися не з бідністю чи війною, яка вирувала навколо, а з тим , що у всіх дітей є тато, а в нього немає. "В мене була лиш мати. Був ще сивий дід. Ніколи не мовив "тато" і вірив, що так і слід." Свого дідуся Федора, який ніжно називав внука: кирипатим , моє безсмертячко, Василь просто обожнював. Саме цей чоловік , який ніколи не вчився у школі, прищепив поету любов до історії та науки. Вже в сім років хлопець почав складати свої перші вірші, але мріяв стати льотчиком - вийшло інакше. Василь вступив у київський університет на факультет журналістики. Вже тоді ніби відчував: це професія, як і його вірші - несумісні з довгим життям. "Не докорю ніколи і нікому, хіба на себе, інколи, позлюсь, що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять - смерті в очі подивлюсь." Розвіяти сумні поетові думки домопоже кохання. Якось на переддепломній практиці, в редакції черкаської газети, Василь зустрів її, свою Люсю. "Люся, Люся, я боюся, що влюблюся" Зізнавався в коханні Симоненко та писав дівчині зворушливі листи. "Цілую з першого рядка бо до останнього не втерплю - дуже скучив." Він її просто обожнював та ніжно називав: малюсею, малесенькою господинею, кнопочкою та вертихвісткою , а вот Люся, схоже, так і не зрозуміла за кого вийшла заміж. "Думала він на хліб зароблятиме , а вийшло якісь віршики пише - зглузду з'їхав, ночами віршики пише." А вот хто радів з василевої поезії, то це його син, Олесь. Хлопчик був першим та найсуворішим критиком. Василю Симоненку - 27. Нарешті виходить його перша та остання прижиттєва збірка "Тиша і грім". Того ж року чоловік потрапляє до міліції через абсолютно безглузду історію. На залізничному вокзалі він посварився з буфетчицею , яка за кілька хвилин до обідньої перерви відмовилася продати йому цигарки. Ту ніч Василь провів у буцегарні - його сильно побили. Що стало справжньою причиною цього побиття: ті злосчасні цигарки , сварка Симоненка з міліціянтами , його поезія чи активна позиція - так і не відомо. Але після цієї історії щось в середині у Симоненка зламалося. За рік після неї він напише: "Друзі мої принишкли, про них не чути й слова." Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" знущається над віршами. А ще через кілька місяців Василя Симоненка не стане. Офіційна версія загибелі 28 -річного чоловіка - рак печінки. Визнання до поета таки прийде, але лише через 32 роки. У 1995-му Василю Симоненку присудили національну премію Тараса Шевченка.
З глибини народного життя вийшла поезія Василя Симоненка. З мужності народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівалась вона. Звідси той дух непоборний,яким вона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній. Вітер часу не остудив Симоненкових поезій, вогнем душі жевріють вони й сьогодні, як і тоді, коли вперше так жагуче й неповторно вибурхнулись у світ.Вийшов він з того дитинства, що його в самій зав’язі опалила своїми чорними ураганами війна, звідти з’явивсь,де гули жорна окупаційні, ті ненависні жорна біди, що їх “із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли”. Василеве дитинство чуло ридання матерів, що безуміли від горя над фронтовими похоронками, воно брело за ними скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами та снарядами бавилося, коли від запізнілих вибухів десь біля вогнища степового інваліідами ставали й діти, ці найменші безневинні солдати народу.Будь хлопець старший на кілька літ, легко було б уявити його серед численних школярського віку сподвижників, що по всій Україні, услід за батьками й старшими братами, виставляли проти ворога свою нескорену, волелюбну юнь. Читаючи поезії Василя Симоненка, вловлюєш їхню внутрішню спорідненість із творами тих молодих наших поетів, чия юність ходила в шинелях, чиї голоси по фронтах на півслові були обірвані фашистською кулею чи снарядом. Згадується Володимир Булаєнко, згадуються такі, як він. Та ж енергія вірша, той же могутній вибух пристрасті, гніву, дух патріотичної самопожертви й непокори. Хлоп’ям зустрів Симоненко сонячний День Перемоги. Фронтові випроби минули його, малолітка, але Малишкові зорі з дивною силою продовжили себе в Симоненковій поезії. І якщо Андрій Малишко для нас - сурмач покоління фронтового, то Симоненко постав перед нами сурмачем покоління молодшого, того, що дітьми-пастушатами вийшло з воєнних заграв. Зболений ранніми болями, одержимий жагою любові до матері-України, він виповів цю любов і цей біль у слові пекучому й шаленому:
У меня тоже папа рано умер, он был необразован, но писал стихи, в газете публиковали. И так же, как у Василя, в моей жизни долгое время была только мама
НІ, НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА! Я зустрічався з вами в дні суворі, Коли вогнів червоні язики Сягали від землі під самі зорі, І роздирали небо літаки. Тоді вас люди називали псами, Бо ви лизали німцям постоли, Кричали "хайль!" охриплими басами, І "Ще не вмерла..." голосно ревли. Де ви ішли - там пустка і руїна, І трупи не вміщалися до ям- Плювала кров'ю "ненька Україна" У морди вам і вашим хазяям. Ви пропили б уже її, небогу, Розпродали б і нас по всій землі, Коли б тоді Вкраїні на підмогу Зі Сходу не вернулись "мскалі". Тепер ви знов, позв'язувавши кості, Торгуєте і оптом, і вроздріб, Нових катів запрошуєте в гості На українське сало і на хліб. Ви будете тинятись по чужинах, Аж доки дідько всіх не забере, Бо знайте: ще не вмерла Україна,- I не умре! 1959г. Симоненко Василь.
Я зустрічався з вами в дні суворі, Коли вогнів червоні язики Сягали від землі під самі зорі, І роздирали небо літаки. Тоді вас люди називали псами, Бо ви лизали німцям постоли, Кричали "хайль!" охриплими басами, І "Ще не вмерла..." голосно ревли. Де ви ішли - там пустка і руїна, І трупи не вміщалися до ям- Плювала кров'ю "ненька Україна" У морди вам і вашим хазяям. Ви пропили б уже її, небогу, Розпродали б і нас по всій землі, Коли б тоді Вкраїні на підмогу Зі Сходу не вернулись "москалі". Тепер ви знов, позв'язувавши кості, Торгуєте і оптом, і вроздріб, Нових катів запрошуєте в гості На українське сало і на хліб. Ви будете тинятись по чужинах, Аж доки дідько всіх не забере, Бо знайте: ще не вмерла Україна,- I не умре!
@@dadayya Хоч би сходить на початку в тетр ім І.Франка.Й послухать літературну мову.В державх європи за літературну мову береться мова центральної області.В Україні - Полтавська мова .Мова Г.Сковороди ,І.Котляревського, П.Мирного , Г.Тютюнника , О.Вишні , О.Ковіньки....
@@milamila9445 сейчас все ведущие в Украине щикают и чикают. Я родом из Полтавы,вы правду говорите.У нас так не говорят.После вашего комента я поняла откуда это щиканье и чиканье.
@@angelareznik1171 Молодець !Спасибі .Ви ж знаєте ,шо ми -Полтавчани ,ніколи не причісувались однаковими граблями ,бо воші занесли б!Дивіться : В.Симоненко ,О.Вишня ,М.Семенко ,В.Очерет й багато інших -не тільки полтавські таланти ,а насамперед -Украінці !Сьогодні страшні дні дл я нас ,й Спасибі братній Польщі за велику допомогу ,але мову нашу треба захищать так само ,як і людей .
От тільки чи справді то був рак - сумнівно. Бо його влітку 1962 року побили в кімнаті міліції на вокзалі. Били по нирках та хребту. Після цього в нього почалися постійні болі. Відбили щось та й усе. І кати-падлюки не покарані.
На нього напали через його проукраїнську позицію. Якби він підтримував Кріпацький Конфуз,то на нього не напали б. Тоді ти або станеш кріпаком,або будеш боротися і загинеш,іншого не дано
