У НІМЕЧЧИНІ Нас привезли до великого міста Бреслау, в якому нараховувалось на той час десь до мільйона жителів. Тепер це місто називається Вроцлав і належить Польщі. Нас помістили в пересильний табір, який називався Бурквайде. Почалася медична перевірка. Так як я мав велику рану на правій нозі, то мене поклали до госпіталю, що був при тому таборі. Своїх односельців, дівчат та хлопців, я вже більше не бачив, бо їх порозвозили по різних містах на фабрики й заводи, а декого направили до бауерів - господарів на фермах. У госпіталі мене підлікували, рана загоїлася, а це означало, що я залишаюся в Німеччині. Мною все більше оволодівало бажання повернутися додому. Тоді я почав палити і, щоб не дати рані на нозі загоїтися до кінця, припікав її цигаркою. Це помітив лікар і суворо сказав: - Ти що, хлопче, хочеш до концтабору? Я злякався і припинив роз’ятрювати рану. Вона згодом загоїлась. Додому повернутися не судилося. Мене виписали з госпіталю і направили до табору. Туди приїздили цивільні німці й брали на роботу молодих людей. Пригадую, один німець, який трохи говорив польською, взяв мене й ще одного хлопця і привіз у якесь село. Там ми робили все, що він наказував. Побачивши одного разу гарний будинок, я запитав, хто в ньому мешкає. Німець відповів, що вдова з чотирма дітьми, а в будинку поруч - робітник зі своєю сім’єю. В усіх інших ошатних будинках мешкали також робітники фабрики. Я своїми очима побачив, як добре живуть люди в Німеччині. Нас у школі обдурювали, розповідаючи, що робітники в капіталістичних країнах бідують, вони, мовляв, сплять у підвалах, не мають що їсти, а безробітні ночують на вулицях, під мостами та в інших непридатних для житла місцях. Мати мені не раз казала: - Не вір, сину, своїм учителям, бо вони брешуть. Вояки, які повернулися з німецького полону ще в роки Першої світової війни, розповідали, що німці живуть добре, культурно. І дійсно, я побачив велику різницю між тим, що нам розповідали вчителі у школі, і тим, що було насправді. Десятиріччями в нас виховували ненависть до капіталістів. Та ось я побачив Німеччину своїми очима. Побачив всюди чистоту, порядок, високу культуру у містах і містечках. Німці мали роботу, одяг, їжу, медичне й соціальне забезпечення. Влада виховувала у них порядність, чесність. У кожному населеному пункті було спеціально призначене місце для зберігання знайдених речей. Коли людина щось губила - гаманець чи сумку, вона не журилася: приходила до того місця і там отримувала загублену річ. Велосипед міг стояти на вулиці два-три дні, а то й цілий тиждень, і його ніхто не крав. А коли до Німеччини почали прибувати росіяни, українці, поляки, румуни та інші, тоді вже велосипед не міг стояти непоміченим, а гаманець, знайдений нашим братом, до рук господаря вже не повертався.
НА ЧУЖИНІ «Горе тобі, спустошнику, якого не спустошено! Коли скінчиш пустошити, то й тебе спустошать» (Ісая 33:1). ПОЧАТОК ВІЙНИ Німецькі війська просувалися дуже швидко і вже наближалися до Києва. У вересні по радіо повідомили, що вони увійшли до столиці. У Хейлівщині всіх чоловіків середнього віку мобілізували на фронт. Починалися жнива. Мій батько працював механіком на молотарці. Та через тиждень і його забрали на війну. Мене поставили бригадиром. Молотарка стала, бо не було кому запустити. Через сім днів надійшло повідомлення з Чорнух, щоб усі молоді хлопці віком від 16 років прибули до військкомату. Коли ми дісталися туди, раптово налетіли німецькі літаки. Вони скинули дві бомби, наробивши багато паніки в Чорнухах. Кілька чоловік загинуло, та після цього все стихло, і ми повернулися, кожен до своєї хати. Я бачив, як окремі частини Червоної Армії розбігалися під натиском німців. Офіцери, солдати кидали зброю, автомобілі, іншу техніку, переодягалися у цивільний одяг і тікали, хто куди міг. Нашвидкуруч сформована військова частина, де служив мій батько, в першому ж бою зазнала нищівної поразки. Багато вояків потрапило в полон, а батько врятувався. Кинутий напризволяще, повернувся до рідного села. Згодом, коли радянські війська перейшли в наступ, його знову мобілізували на фронт. А євреї їхали на схід. Пригадую, один із них зайшов до нашої хати і сказав: - Коли прийдуть німці, будуть розстрілювати всіх нас. Треба тікати до Сибіру. Недалеко від нашої хати вояки залишили вантажівку. На ній стояли бочки з пальним. Я набрав пального у кілька скляних банок, щоб було чим світити. З кожним днем фронт все ближче підходив до Чорнух, до Хейлівщини. Пригадую, як один лейтенант зайшов до хати мого дядька, поліз на горище. Зробив у солом’яній покрівлі дірку і став дивитися у бінокль на дорогу, що вела з Чорнух на Лохвицю. Злізши на землю, сказав: - Сьогодні увечері німці будуть у вашому селі. І ось ми почули гуркіт німецької техніки, що наближалася до Хейлівщини. Мати попросила мене: - Іди-но подивися, які ті німці на вигляд... Зі своїм родичем Грицьком Коломійцем я побіг через городи на дорогу. Там ми побачили автомобіль. Помітивши нас, німці почали строчити з кулемета. Кулі свистіли навкруги, але жодна не зачепила ні мене, ні Грицька. І тут я бачу руку Божу, яка захистила нас. Коли повернулися в село, там уже були німецькі вояки. Вони в’їжджали до Хейлівщини на військових машинах, мотоциклах, тримаючи напоготові автомати. Мені здалося, що прибула ціла дивізія. Вояки були одягнені в зелену уніформу. Я пригадав материні слова, коли вона говорила, що німці не такі, як про них розповідали. Деякі сельчани зустрічали їх радісно. Багато людей повиходило на вигін. Почали грати, співати, танцювати. Люди сподівалися, що нова влада визволить їх із ненависних колгоспів. Коли я зайшов до хати, побачив на столі картуз радянського лейтенанта. «Мабуть, забув, коли втікав»,- подумав я. Не знаю, що спало мені на думку, але я взяв того картуза, прилаштував на голову й подався на вигін. Там були й німці. Один із солдатів ухопив мене за руку й силоміць повів до перекладача. Той запитав: - Ти солдат? - Я в армії не був, - відповів я. - Мені лише 17 років... - А де ж ти взяв цього картуза? - Його забув радянський лейтенант, коли втікав із села. Я й надів. - Закинь його подалі, - порадив перекладач. - Через цей картуз можеш потрапити до полону і там загинеш. Прибігши додому, я закинув кашкета на горище. Німецькі вояки поставилися до мешканців села досить доброзичливо. Почало смеркати. Один із них зайшов до нашої хати і сказав, що хоче написати листа у Німеччину, до своїх рідних. Я взяв банку з пальним і почав наливати його в лампу. Німець, жестикулюючи руками, попередив, що пальне може вибухнути. Я йому відповів, що цього не станеться (знав кілька слів німецькою мовою). Насипав дві ложки солі у лампу, розколотив і запалив гніт. Лампа засвітилась, вибуху не сталося. Вояк дуже здивувався з мого винаходу. Рано-вранці німецький підрозділ залишив наше село. За годину його вже не було. Залишилося лише кілька вояків. Пригадую, я пішов до школи. Через кілька хвилин там з’явився німець. Коли він побачив на стіні портрети Леніна і Сталіна, то почав жбурляти в них чорнильниці. Там висів і портрет Тараса Шевченка. Я пояснив воякові, що Шевченко не комуніст. Портрет Кобзаря німець не чіпав, а зображення вождів партії знищив.
Ставлення німців до чужих, загалом, було досить грубе, але й між німцями траплялися добрі люди - я таких сам бачив. Гітлерівська пропаганда мала великий вплив на місцеве населення, а особливо на молодь, так само, як і комуністична пропаганда - на нас. Я ходив босий, голодний, але кричав: «За Родіну, за Сталіна, ура!» Однак була й суттєва відмінність: Гітлер створив для свого народу добрі умови життя. Тому-то німці любили Гітлера, бо їм добре жилося, вони мали працю і гарні квартири чи будинки. А Сталін понад 60 мільйонів своїх людей заслав до концтаборів, знищив голодом, холодом і різними тортурами. Гітлерівська ідеологія полягала в тому, щоб поставити німецьку расу понад усіма расами, тому Гітлер і дбав за свій народ, а всіх інших хотів зробити рабами. Але було й таке: коли настали скрутні часи й продукти видавали по картках, то всі отримували порівну - хліб і шматочок масла чи маргарину. Навіть і нам, чужинцям, давали стільки ж. На відміну від Сталіна, який знищував свій власний народ, Гітлер кидав до в’язниць лише тих німців, котрі чинили йому опір. Наприклад, Аденауер, який став першим канцлером Німеччини після війни, теж побував у нацистських казематах, але Гітлер його не розстріляв, бо мав інші плани щодо нього. Невдовзі мене направили на військовий завод «Фамоверке», де я працював токарем. Токарної справи навчився в одного чеха. Годували нас дуже погано: маленький шматок хліба і 30 грамів маргарину. А суп, схожий на баланду, їсти було неможливо. На одязі мали спеціальну нашивку «Ostarbeiter». Нам заборонили відвідувати кінотеатр, їздити трамваєм, та деяким хлопцям вдавалося обдурити поліцію і пробратися до міста. Коли працював на заводі, почала турбувати нога - вона чомусь напухла. Мене поклали до тимчасового заводського госпіталю. Згодом один з охоронців, який доброзичливо ставився до мене, сказав, що я можу залишатися працювати у госпіталі замість одного чоловіка, якого звали Миколою. За бешкет у місті його відправили до в’язниці. Працювати у госпіталі мені подобалося. Там я був трохи вільніший, міг більше поспати і краще поїсти. Доглядав хворих. Одного разу до нас прийшов есесівець із концтабору, що був при заводі. Там здебільшого сиділи поляки, росіяни, українці. Цей есесівець мені сказав: - Нам відомо, що ти знаєш польську, російську, українську мови. Чи не зміг би ти подати список тих, хто негативно висловлюється про нас, німців? «Як я можу давати вам такі списки, - подумав я, - і брати на себе гріх, прирікаючи людей на смерть». Не подав я того списку, що вимагав есесівець, незважаючи на те, що мав попередження: коли цього не зроблю, опинюся у концтаборі. Собі на біду якось купив я в одного чоловіка хрому. Знадобиться, думав, на чоботи. Чоловіка заскочили есесівці і він зізнався, що той хром продав мені й іншим полоненим. Все склалося для мене досить погано. Списку незадоволених не подав, а тут ще й хром. Мене арештували, протримали у в’язниці цілий тиждень, а потім відправили до концтабору Гросрозен. Усі мої речі забрали, переодягли у смугасту робу, постригли. І з того часу я поповнив лави мучеників, звезених з усієї Європи. Невдовзі від в’язнів почув, що радянські війська вже дійшли до околиць Варшави.
У концтаборі сиділо понад 20 тисяч невільників. Я мав номер 8724, нашитий на одязі. Мусив знати цей номер, коли його називали польською або німецькою мовами. Ті муки було важко зносити. О 4-й ранку лунав дзвінок, ми мусили за 5 хвилин одягнутися, вибігти на плацапель і швидко стати до свого ряду. А тепер уявіть собі триповерхові нари і дуже вузький прохід між ними. На одних нарах спало по двоє-троє в’язнів. І коли лунав дзвінок, усі швидко схоплювалися і в паніці починали шукати одяг. Той, хто в такій колотнечі не знаходив свого капелюха чи ще щось, діставав кілька ударів важкою палицею. Іноді нас тримали на плацу під снігом і дощем до непритомності по дві години й більше, доки есесівці не перевірять усіх - чи немає втікачів. Одного дня сказали, що з Гросрозена нас переводять до іншого концтабору. Він називався Маркліса і знаходився поблизу чеського кордону. Там ми неймовірно тяжко працювали на будівництві підземної військової фабрики. З бараків нас доставляли до високої гори. В ній свердлили заглиблення, закладали динаміт, а потім підривали. В’язні носили важке каміння до вагонеток. Під час буріння скелі утворювалося дуже багато пилу, що осідав у легенях. Дихати було важко, і весь час різало в очах. Ніяких захисних засобів нам не давали. Нашу білизну ніколи не міняли. Перед тим, як іти спати, ми мусили знищити всі воші на одязі. Знесиленим від тяжкої праці і недоїдання, нам дуже хотілося спати. Очі злипалися, і ми були не в змозі побачити й знищити всіх паразитів. Якось перевіряли мою білизну і знайшли в ній три воші. За кожну били п’ять разів пекучою нагайкою. За ті три воші я дістав п’ятнадцять ударів. Зі мною працював один грузин, якого звали Іван Джугашвілі. Його мати була українкою. Він служив у Червоній Армії капітаном і під час тяжкого бою потрапив у полон, а потім опинився у концтаборі. Я розпитував його про нелегке фронтове життя. Ми іноді сварилися з поляком, що працював поруч, коли вагонетка, вщерть навантажена камінням, сходила з рейок і перекидалася. Треба було її підіймати і ставити знову на рейки та завантажувати каміння. Той поляк згодом повідомив есесівцям, що нібито ми займаємося політикою. Мене, Джугашвілі та нашого товариша, росіянина Костянтина Короткова арештували і закували в кайдани. Мене поклали під стіл. То були нестерпні муки: не можна було не те що заснути, а навіть поворухнутися. В такому стані я пробув три дні. Згодом нас, закутих і знесилених, відправили до головного штабу у Гросрозен. До залізниці вели під конвоєм. Один з вояків, що розмовляв російською мовою, дуже бив нас прикладом. Потягом привезли до табору Гросрозен, що знаходився на відстані двох кілометрів від залізниці, далі примусили бігти. Не маючи сили, ми падали. Тоді нас ще дужче били прикладами. Костянтин Коротков зовсім знесилився і попросив, щоб я його підтримав. Я взяв його під руку, так ми змогли добігти до табору. Потім нам вчинили допит. Німецький капітан запитав у мене, чи був я у війську. Я відповів, що ні. Розповів, як тяжко працювали, вивозячи каміння, і про те, що один з полонених неправдиво доніс на нас, нібито ми займаємося політикою. Ми ж його лише попросили, щоб допоміг поставити вагонетку, що зіскочила з рейок. Офіцер уважно вислухав і, мабуть, повірив. Нас не відправили до штрафного табору. Господь і тут врятував мене від загибелі, бо коли б я опинився у тому таборі, то напевно не вижив би.
ЧЕРЕЗ ПЕКЕЛЬНІ МУКИ КОНЦТАБОРІВ Той, хто читав про фабрики смерті, що їх створили гітлерівці на території Польщі, Австрії, Німеччини, або побував у них, знає, через які пекельні муки довелося пройти мільйонам приречених на смерть. Статистика свідчить, що через німецькі концтабори пройшло 18 млн. людей, з них загинуло 11 мільйонів. Перші концтабори в Німеччині з’явилися, щойно Гітлер прийшов до влади. Їх розміщували на північних схилах гір, де пронизливий вітер, на болотах із задушливими випарами. Улюбленим дітищем правої руки «фюрера» - Гіммлера був Освенцім, розташований у центрі Європи неподалік від Кракова. Ця фабрика смерті вражала своїм розмахом: 9 газових камер та 50 печей. Їх пропускна здатність на добу складала 10-20 тисяч чоловік. Неподалік працювали великі підприємства німецьких концернів, де від непосильної праці гинули сотні тисяч невільників. Освенцімський табір нацисти планували перетворити на велетенське місто рабів - Гіммлерштадт із населенням 3-4 млн. чоловік. На щастя, ці плани не здійснилися. Часто доводиться чути по радіо, читати у пресі про мільйони жертв нацизму, але, як правило, говорять лише про 6 мільйонів євреїв. Про інших чомусь не згадують. Чому? Мені боляче. Хіба поляки, українці або бельгійці, французи - не люди? Праця у Гросрозені була виснажливою. Спати дозволялося лише чотири години. Щодня гинули сотні невільників. Безперервно працював крематорій, де спалювали трупи нещасних. Та він не встигав виконувати свою страшну роботу. Копали рови й туди кидали трупи, а потім засипали їх землею. До якого озвіріння могли дійти люди, знищуючи отак жорстоко собі подібних? Історія ще не знала такого тотального знищення населення, від якого постраждали українці, поляки, росіяни, голландці, євреї, бельгійці, французи. У концтаборі Гросрозен було найбільше поляків. Морили нас недосипанням і голодом, даючи на добу 250 грамів хліба й миску юшки вранці, в обід та увечері. Якось я помітив, де в кагатах знаходиться морква. Зі своїми друзями вирішив підлізти вночі до кагати, щоб узяти хоча б декілька морквин. Але вартовий помітив нас, навів прожектор і почав стріляти з кулемета. Ми, дякувати Господу, втекли неушкоджені до своїх бараків, не покуштувавши моркви. Та раптом біля нас з’явився німецький наглядач-капо. Вхопив мене за руку. Тоді я мав ще силу, відштовхнув його і втік до бараку. Коли б він мене втримав, настав би мій кінець - розстріляли б. І тут Господь виявив Свою милість, врятувавши мене. Що не день, то важче ставало виживати у концтаборі. Надмірно виснажливою була праця. Я, як і всі інші, знесилів. Почало боліти серце. Одного разу, коли ми переносили каміння, ледве не впав, але по волі Божій мене підхопили двоє друзів, які працювали поруч, і я зміг донести каміння. Тоді капо дав мені ще більший камінь. Дякувати Богу, я доніс і його.
