Киянин-українець, народився і живу в рідному Києві понад 30 років. А свої чудові, щасливі, дитячі роки до 15-17 років щоліта (плюс часто машиною їздили у всі сезони) проводив з червня до серпня у трьох (дві рідні та двоюрідна) бабусь в різних гарних селах трьох областей України. Тому живу в гармонії з природою і рідною країною. Українці, цінуйте і розвивайте рідні села і містечка, а не всі маргіналізуєтесь-змосковщуєтесь (!) в столиці (!) України. Меншовартість малоросна ваша - це сором вам і засмучує нас киян-українців. Цінуйте і бережіть рідне - українське!
Євгенія - це ж якийсь амор і коханнячко. Стільки спогадів дитинства відразу розбудила. Я наприклад, згадала про гарбузову кашу. Каша з гарбуза зовсім не така, коли ви ото купили шматочок десь на базарі вже вичещений. Гарбуз взагалі, то сакральний овоч на городі. І він починається з насіннячка, яке бабуся дістає з самошитої торбинки. В неї багато таких торбинок і в деяких гарбузове насіння, щоб лузгати, в деяких сушені шматочки паски і зовсім в окремих насіння на сімена. Гарбузи вони найспритніші і розростаються, як ті павуки. Коли ти сапаєш огород, то вони радують око своїм бадиллям і жовтогарячими квітками, а коли копаєш картоплю, то вони колять тобі руки і заважають, але їх ще рано збирати. Нехай ще дозріють. І от коли на вгороді одні буряки і гарбузи залишилися, то бабуся торжественно оголошує збір гарбузів. При цьому командує куди які. Кабаки окремо, оці здорові круглі окремо, ці будуть на кашу. І от вона перша каша цієї осені з гарбуза. Бабуся розрізає гарбуза навпіл, але він встигає сам репнути і розвалитися. Вибирає насіння, довіряє тобі його перемити ,перебрати і розстелити на тряпочці, щоб висохло. Потім нарізає скибочками гарбуз розподіляючи вголос,яку частину зараз зваримо, а яку тьоті в місто відвеземо. Чистиш і нарізаєш скибочки, а вони як сонце , як мед. Бабуся каже в чавунку будемо варити, бо так швидше і не підгорить. От гарбуз вже кипить і пахне аж до сусідів. Миєш пшоно, а подружка сусідка вже висить на заборі. Каже - шо гарбузова каша?! Зараз прийду. Зливаєш воду з гарбуза, товчеш, заливаєш молоком, засипаєш пшоно, додаєш цукру, трохи солі і бабуся підказує -трохи ванільки всип. Подружка вже тут. Гарбузова каша кипить на повільному вогні, а ти з подружкою згадуєш шкільні пригоди, смієтеся. Бабуся з двору кричить - дівіться за гарбузом, бо пригорить, гиготухи....
Про позитивних героїв. Це теж, думаю, радянщина на нас впливає. Має бути позитивний герой, весь такий правильний, іде до вищої мети і бореться з мудаками. Часом може помилитися, але потім обов‘язково виправляєтьчя і е-ге-ге! Він де має бути прикладом для молоді.
Чудове інтерв"ю, дякую! щодо кулінарного спогаду - налисники «з печі» моєї баби. Чомусь найсмачнішими вони були восени, як родина з’їжджалась в село вибирати картоплю, і ця страва завершували обід втомленого картопляного десанту. По суті, то були добрі налисники з сиром на домашніх яйцях, що з маслом довго «мліли» у печі. Масло трохи карамелізувалось, що робило і смак, і аромат незабутнім. Багато-багато років по тому, знову опинившись у баби (їй було вже трохи за 90), я вирішила їх приготувати. І от питаю - бабо, який такий секрет тих ваших фірмових налисників, про які вся рідня знала? А вона каже - та масло, тоді ніхто не шкодував масла. Так у нас народилась своя версія анекдоту про «евреи, не жалейте заварки!»
Було це у Рясному на Сумщині у моїх екзотичних бабусі і діда, бо свої, звичні, - на Хмельниччині за 5 км. від нас. А ті аж за 1000 під російським кордоном. Тому ми з сестрою для них екзотичні онучки. Нас гучулочками називали, і той факт, що від Поділля до Гуцульщини гей-гей, бабцю не бентежив. Тата ж у селі односельці Бендерою (через Е) кликали, але без агресії, з іронією.. Люди в Рясному мені подобались. Щирі і без подвійного дна...Баба Оля (лиш після її смерті дізналась, що вона Олена) смажила для нас внуків дуже смачну штуку - вергуни. Петелька з дріжджового тіста кипить в олії, а потім так хвацько шумівкою на платинку, щоб зайва олія ввібралась... і пудрою...багато пудри. Як же вони хрускали (не хрумтіли, а саме хрускали) А якщо з малиною, що за кролятником росла вприкуску... Ум-м-м-м-м. А дід Сашко казав: "Гааарно ж, не дай Бог.." (чого "не дай Бог" , якщо гарно, досі не знаю) І малював дуже гарно... тато теж... а тепер моя донька... Не зовсім про їжу, але нехай
У дитинстві готувати мені особливо не довіряли) Хоча пригадую, як Тато навчив варити борщ. Незабутніми кулінарними медитаціями було варіння варення в селі у бабусі. Десерт варився на вуличній грубці. Зазвичай це була абрикосова, сливова або грушево-яблучна смакота. Я відповідав за дрова, помішування, а також - за відсутність ос у тазку. Зізнаюся, останнє було чи не найважче. Оси-диверсанти і оси-камікадзе норовили підсолодити собі життя за наш рахунок. Часом це їм удавалося. Тоді я їх виловлював. Варення варилося від 3 до 5 годин. Весь цей час його треба було помішувати, аби не пригоріло. Одноманітна робота стомлювала. Дуже кортіло до Дніпра або на стадіон. Однак солодке очікування результату і уявляння сцени, де я смакую варення взимку, перемагали. Щоб збороти одноманітніття, я починав співати. Потому до мене доєднувалися родичі, а часом і сусіди. Хоча найбільше - сусідські собаки) Я отримував групу підтримки. Таким чином варення варила ціла вулиця. Хоча не всі про це здогадувалися. Особливо - сусідські собаки)) Коли Мама приходила з банками й ключем для закатки, я розумів реальний зміст слова "щастя". Варення куштувати не давали, бо "це ж на зиму". Доводилося вдовольнятися вишкрібанням тазка. Іноді щастило більше: варення на останню півлітрівку не вистачало. А що не закатане, те має бути з'їдене до заходу сонця) Коли у двір забігав собака з голодними очима, я любив йому казати: "Що, й тобі варення не дають?" Отака в нас була кулінарна солідарність.
Спасибі за відео, дуже цікаво! Моя улюблена страва - це борщ. У нашій родині його готували і готують всі - причому кожен по-своєму. А ось у дитинстві я не любила гущу. Їла юшечку, а інше лишала. І ось бабуся, до якої я зазвичай ішла після школи, вмовила мене з'їсти хоча б одну ложку тої гущі - це ж не страшно! )) Наступного дня ми домовилися, що я з'їм дві ложки гущі. Далі три... А потім я незчулася, як стала з'їдати все повністю, лишаючи порожню тарілку. Відтоді гуща - це для мене найсмачніше в борщі. Відколи готую його сама (теж за власним рецептом), він у мене завжди дуже густий - щоб ложка стояла =))
В дитинстві я був геть не їдок. Літо проводив часто у селі. Обідали ми на вулиці за великим столом під виноградом. Ось вже всі поїли і пішли, а я сиджу за тарілкою борщу і плачу і лиш буряк і капусту розгортаю на краї тарілки, щоб у центрі наче менше було. І це геть сумно... Не їдок був я не їдок...
Про Мієчку: Читання мого цьогорічного списку. Спочатку книги захват, після половини втратив інтерес... Сьогодні подивився розмову і по іншому почав сприймати книгу... Євгенія цілісна особистість це сприяло зміні після смаку про книгу... Дякую, за увагу до українських авторів та літератури...
Ми були звичайною росіянськомовною родиною гомо-совєтікус в Івано-Франківську. Тому мама завжди готувала їжу, а тато вмів тільки гарно смажити картоплю. І от одного разу, коли мама досить надовго поїхала, здається на похорон свого дідуся, ми опинилися перед фактом безальтернативної дієти. Лише коли я приходив додому зі школи після першої зміни, а тато був ще на роботі, і гарячої, смаженої на салі бульби не було кому зробити, з їстівного було печиво «Українське» у красивій паперовій квадратній коробці та кефір або молоко у пляшці із фольгою замість кришечки. Я наминав це печиво і дивився бджілку Майю. Той смак мені так полюбився, що з того часу, де б я не був, скільки б мені не було, чого б не скуштував чи мав можливість поїсти, усвідомлюючи вже всі наслідки нездоровості такої їжі, я радше таки надам перевагу печиву зі шклянкою молока. Таким чином я завжди маю свій план порятунку, свою надійну схованку від голоду та місце для втіхи.
В дитинстві в сильний мороз разом з другом каталися на санках. Коли вже зовсім задубіли мама друга покликала нас їсти гарячі вареники. Я засоромилася і відмовилася, потім коли вона запитала ще раз я знову відмовилась машинально. Було незручно, але їсти і погрітися дуже хотілося і подумала сама собі: "якщо ще раз запропонують - обов'язково погоджуся". Але тільки і побачила як двері в теплу хату, пронизану запашними ароматами зачиняються 😁 З того часу одразу погоджуюся якщо дійсно чогось хочу і ніколи не відмовляюсь з ввічливості)
Дякую за цікаве інтерв'ю! Женя - улюблена українська письменниця. Мієчку я тільки-но прочитав(це шедевр, на мою думку), але ще раніш мені дуже сподобалися її оповідання. Всім рекомендую почитати Женіни твори.
Інша історія трапилася на канікулах у Бабусі. Літували в неї ми з молодшим братом удвох. Бабуся вставала рано, ледь не зі сходом сонця. Якось будить нас: "Хлопці, підйом! Сніданок холоне". Умиваємося і заходимо в літню кухню. На столі парує цілий полумисок вареників. Деякі крізь тісто чорніють - то з вишнями й порічками. Деякі жовтіші - то з сиром. "Ну, пробуйте, а я вже після вас", - каже Бабуся. Беремо з братом по варенику й жуємо. Мозок отримує сигнал: вареник як вареник, але щось в нім не так. Але жуємо, бо сніданок - суворо за розкладом та й господиня сидить і чекає реакції. "Ну, що - смачно?", - цікавиться Бабуся." "Умгу, дуже", - сонно мимримо ми. І тут Бабуся нас розкусила. Сидить і аж труситься вся від сміху на беззвучному режимі:"Боже мій, я ж, мабуть, цукор із сіллю переплутала!" А за мужність і дипломатичне терпіння ми отримали премію у вигляді кавуна. Чаювати Бабуся не любила)
В дитинстві все моє виховання лежало на старшому браті🙈влітку на канікулах перед тим як йти до сусідів гуляти надвір, заставляв щось їсти аби не йти голодною,в наявності з харчів були найчастіше смажені кабачки,які мені були гидотні і я їх страх як не любила.Але бананів немає і вибору з меню не було😂 тому їла, що було хоча й кривилася😃А ще в дитинстві організовувала банду дітей по сусідству і ми лізли через забор до мого дядька в садок з ранніми черешнями (варто зауважити,що дядько в домі не жив,а садок нас аж манив до себе)хоча й часто наїдалися напів зелених черешень😃
Про те, що у місті не знайомляться і не вітаються сусіди майданчика: тут теж не могло обійтися без совєцького впливу. Страх доносів призвичаїв людей бути максимально віддаленим від всіх і кожного, невідомо хто міг донести на будь-що, і потім вночі приходили "люди у плащах".
Підписався на Євгенію дсь посеред минулого року і відео з якого почалося інтерв'ю навіть не бачив. Якось сумно, що це бачили більше людей ніж її чудовий контент з лінгвістики.
Пам’ятаю казали що в дитинстві я їв все що давали, аж поки я не пішов в дитячий садок де мені геть зіпсували апетит капусняками і рибними котлетами (брр аж досі рефлекси на фантомні запахи цього). І от майже весь садок і школу я споживав гречку або картоплю, навіть щоб борщем мене нагодувати треба було запалювати переді мною свічку і задуваючи її я міг з’їсти ложку борщу.
Ось шо мені спало на думку, коли я нещодавно переглядав чергову екранізацію "Маленькі жінки", там де героїня пробує писати і приходить зі своїм твором у видавництво, щоб вони погодились взяти до друку її роботу. Там їй пропонують ці ж самі 5-10%. Вікіпедія каже цей роман написаний у 1868 році і змальовує події тих часів. І от на той час, і на той стан видавничого процесу з застарілими друкарськими верстатами це нормальні відсотки, бо самотужки випустити книгу було майже неможливо. Але ж технології не стоять на місці і за сто років прогресу, з появою персональних комп'ютерів, зверстати книгу стало легше в тисячі разів. Виходить шо для видавцтва і для друкарні все стало набагато простіше, бо вони змогли модернізувати та оптимізувати свою роботу і свої видатки, а для авторів нічого не змінилось. Тому всі видавницітва зацікавлені зберегти той статус-кво, який був започаткований їхніми попердниками. Це звісно про іноземний видавничий бізнес. Наші ж видавці просто намагаються їх копіювати та відтворити технологічний процес і закривають ючі на маркетингову складову. Також слід враховувати шо у нашого читача відсутня певна довіра до репутації, яка є у іноземних видавництв. Тому у нас, на сьогоднішній день, розподіл має бути інакшим ніж 90% на 10%.
Це розповсюджений міф, що немає контенту для дітей українською або він гірший. Ні. Є платні сервіси українські, мегого, нетфлікс, англомовні канали- як альтернатива рос. Мої діти виросли на обмеженні російського контенту, хоча це дуже важко. Знайти гурток в Києві українською- квест ще той. В нашому садочку у групі з 25 дітей 3є говорять українською. І це свідоме рішення батьків. Лінь і недбалість. Дякую за розмову з Євгенією - вона крута
конкурс. Мерехтливий спогад. Дитячий садочок, ми - славні радянські дітки, з горем навпіл, розсілися за столики по вказаним нам місцям. Кожному були видані дві тарілки. Одна із чимось, що можна віднести до горячого, а інша із хлібом. Але головним у другій тарілці було масло, що лежало кількома циліндриками вражаючої величини. Вихователька (читай - наглядач) - розповіла, як перевершувши ложку її ручкою можна намазати масло на хліб. Шар виходив товстий. Справжнє золото.
Випадково натрапив на ваше відео і вирішив трохи подивитись,бо до вашої гості пані Євгенії підписаний вже давно.Люблю дивитись ролики на мовну тематику,бо зросійщена Україна вже мені набридла і я прихильник лютої,а не лагідної українізації. Що стосується укр.сучасних книг,то якщо хороший твір,то його перекладуть на 10-20 мов і не треба писати міжнародною рос.мовою. Письменники багато не зароблять ніде,навіть в США чи Німеччині.( є винятки,але їх дуже мало) Бажаю успіхів!
А про їжу... Маю прикрий спогад. Було мені років зо три ще. Мама працювала на птахофермі, лишила мене на роботі, а сама поїхала по хліб, застала лише пару чорних. Привезла, сідаємо їсти, а я: "Нащо ти його купила? Я ж не люблю такий!" Мені стало гидко одразу, щойно слова вилетіли з рота і їсти вже не хотілося. Соромно і досі. Коли перший раз усвідомлено вибачилася, то мама й не пам'ятала вже. А від хліба, отого, що тепер зветься поживним, а в совку я іншого чорного і не бачила, у мене болить живіт і досі. 😳
Мієчка - любоф 🥰 забутий каєф повного занурення в книжку на кілька днів і особливого виду журбинки, коли дивишся, як сторінок справа стає менше і менше і менше і шо? Всьо? Ех..
Так, я знаю, що це давнє інтерв'ю, але не можу перестати коментувати))) Завдяки рекомендації Мартина я прочитала "Місто", ще до початку війни. Ця книга мене вразила неймовірно. Так сучасно писати в ті роки, так реально описувати персонажів! Тому дуже прошу, не треба цієї гендерної фігні - жіноча або чоловіча література. Абсолютно не вірю в це. Кожній книзі - свій час і настрій. І Маркусу, і Бату. Але так, "легкої" літератури треба більше, аби залучати до читання тих, хто книгу в руки востаннє брав у школі. Дякую за те, що ви робите. Я всьо)))
