Сестри Річинські» - роман української - радянської письменниці Ірини Вільде у двох томах. Найвідоміший твір авторки, відзначений Шевченківською премією (1965).
Почала писати роман у 1936-1937 роках, фактично писала його ціле життя, переймаючись долею персонажів, вписувала їх в інші твори.[джерело?] Критики зазначали, що Ірина Вільде писала роман про себе, про своє «химерне» серце. В інтерв'ю 1936 року письменниця зазначала: «Доки не впораюся з цим малим світиком - з людським серцем, не візьмуся, просто не зможу сягнути до ширших проблем людського життя». А в іншій ситуації висловила чітку формулу: «через родину до могутності нації». Письменниця виявила себе також тонкою знавчинею жіночої психології.
«Сестри Річинські» - найбільше творче досягнення Ірини Вільде попри те, що письменниця була змушена шукати компроміс із соціалістичною дійсністю. Роман засвідчує, що письменниця максимально зуміла використати умови лібералізації радянського режиму (т. зв. «хрущовської відлиги») і внести у твір «національний струмінь». Це помітно, якщо порівняти видання роману 1958 та 1964 років. У першому - ідеологічна настанова визначає характер сюжетних розв'язок і розстановку персонажів, прямолінійні публіцистичні характеристики від імені автора та персонажів в стилі газетних штампів, у другому - переважає глибина психологічного аналізу, інтелектуальна атмосфера діалогів, філософський характер авторських роздумів.[1]
Одна з особливостей манери письменниці виявляється в тому, що «негативні» персонажі виступають виразниками ідей, які поділяє авторка. Компроміс між позицією художника-аналітика, який прагне через людину виразити характер епохи, і позицією виразника панівної ідеології не так знижує вартість твору, як характеризує драму епохи і драму митця, драму мистецтва.[1] Таким чином в умовах радянської цензури письменниці вдалося згадати в ньому і про Голодомор, і про репресії та переслідування 1930-х років. У ньому виведено позитивний образ українського націоналіста Маркіяна Івашківа. Тривалий час роману не видавали для масового читача, і з'явився він лише згодом невеликим накладом та зі значними скороченнями.
У 1965 за цей твір Ірина Вільде отримала Шевченківську премію.
15 май 2024
