В одній звичайній людській душі жили Любов і Кохання. Вони були схожі, як близнюки, але вели себе чомусь по-різному. Кохання було від природи сліпим, а Любов мала стопроцентний зір. Коли Кохання впритул не помічало недоліків, Любов чудово бачила їх, беззаперечно приймаючи. Коли Кохання гуляло під місяцем і дарувало квіти, захлинаючись у вирі щасливих емоцій, Любов терпляче чекала самотніми холодними ночами. Коли Кохання розпливалося в компліментах, Любов говорила жорстку правду, лікуючи болем. Кохання знало безліч ніжних слів, Любов просто вміла дарувати насолоду. Коли Кохання кричало: "я не проживу без тебе!", Любов, тихо помираючи, відпускала на свободу. Коли Кохання безсило билося в постаріле зів'яле лице, відвернулося, і, жаліючи себе, розтануло, як сніг, залишивши душу назавжди, Любов залишилась, вдихаючи життя в холодні посинілі губи. - Я тут безсила, - сказала Смерть, тихо танучи слідом за Коханням. - Чому ж так відбуваеться? - запитав молодий Ангел у старшого, зазираючи з цікавістю у сповнену любов'ю душу. - Все просто, - відповів старий Ангел, який на своєму віку бачив мільйони звичайних людських душ, - Все просто. Коли народилося Кохання - засяяла нова яскрава зірка, даруючи красу і радість всім навколо. Коли народилася Любов - посміхнувся Бог. А посміхається він, повірте, не так часто!
Дякую, за цю пісні. І така влучна цитати в кінці з Біблії. А слова про сходинки до Справжнього Дому, це щось неймовірно зачепило. Нехай Бог благословить.
