Привіт, любі шанувальники поезії та прози! Цей канал народився нещодавно, але дуже прагне зростати й дарувати вам приємне дозвілля. Якщо ваша душа потребує смачненьких десертів у вигляді теплих віршів, веселих гуморесок, любовної, філософської та пейзажної лірики, цікавих оповідань та інших авторських творів, сміливо підписуйтесь на наш канал. Тут ви зможете послухати вірші, байки, казки, оповідання: мої (Марії Павлової) та моєї мами (Людмили Плєвако) у нашій озвучці. Дякуємо, що завітали! Бажаємо вам приємного перегляду та прослуховування! Підписуйтесь на наш канал, щоб якнайшвидше дізнаватися про нові відео)
Розгулялась Громовиця, Як на диво, не на жарт. Сіє рясно блискавиці. Розлякала всіх зірчат. Навіть Місяць блідолиций Про всяк випадок сховавсь. Знає норов Громовиці: Вгамувати її - зась! Розбуялася дівиця, Сипле сяйвом з висоти. В небі - тільки подивися - Креслить вогняні мости. Ллє дощі несамовито - Непереливки житам. Виє, гуркотить сердито Та підморгує вітрам. Вогняним ножем іскристим Небо ріже, мов пиріг. Шаленіє голосисто. Не стихає, як на гріх. Хто стривожив Громовицю? В серці хто роздмухав жар? Чом сьогодні їй не спиться На перині з білих хмар? Загорнувшись в теплий шалик, Ще б дрімала кілька днів, Та зухвалий шанувальник Поцілунком розбудив! То й вирує Громовиця, Щоб нахабника знайти, Бо не спиться й не лежиться Їй у шатах самоти. Міст найбільший збудувала, Щоб закоханий прийшов, І той шибеник зухвалий Вмить примчався стрімголов. Незабаром тихо стало, Довго не було стихій, Бо спокійно воркували Громовиця й Буревій. Автор - Людмила Плєвако
Скарби Є скарби на землі безцінні, Важливіші за діаманти. Хоч вони не завжди помітні, Саме з ними ми всі - багаті. Чи не щастя - повітря чисте І джерельна вода в криниці, І принесена урочисто У долоньках малих суниця. Чи не розкіш - іти босоніж По знайомій своїй стежині, Милуватись, як квіти сонні Пісню слухають солов’їну. Чи не втіха - гуляти лісом, Де верхівок дерев не видно, Де повітря багате киснем І є все, що душі потрібно. Чи не цінність - краса природи, Її щедрість, її терплячість, Чисте небо, прозорі води І життя, що дарує радість. Поміркуємо напочатку: Що насправді людині треба? Що коштовне своїм нащадкам Ми залишимо після себе? Людмила Плєвако
Що там, за обрієм? Що там, за обрієм? Квіти чудові? Чисті озера? Степи придніпрові? Звідки приходить щоранку світанок? Що знов приховує ніжний серпанок? Що там, за обрієм? Гори? Долини? Безмежні простори? Я подумки лину, Лечу, ніби пташка, розправивши крила. Там все навкруги таке рідне і миле! Та обрій лишається завжди зі мною: На відстані вабить, веде за собою, Дарує надію, осяює шлях. Я бачу його, і це добрий знак! А він неймовірний, поглянь, так і є: З-за обрію сонце щоранку встає, А ввечері знову за обрій сідає І тихо йому колискову співає. Що там, за обрієм - хочеш дізнатись? Тоді саме час у дорогу збиратись! Шляхів так багато. Яким з них піти? За покликом серця крокуй до мети! Павлова Марія
Неслухняна (гумореска) Доня мамі захотіла розчесати коси. Таке гарне, шовковисте в матінки волосся! Не таке, як у ляльок. Довге і гладеньке. Вона б гралася щодня із волоссям неньки! «Мамо, трішки ще посидь, я зроблю укладку! Встигнеш потім борщ зварити і спекти оладки! Я тобі допоможу. Я ж бо вже доросла! Ти поглянь, як вправно вмію заплітати коси! Півні, кажеш? То нічого, хай собі співають! Я тенденції сучасні дуже добре знаю! Кажеш, пасма випадають? Кривуватий проділ? Так задумано, мамусю! Хаос зараз в моді!» Довго доня майструвала зачіску красиву Та й угледіла у мами волосинку сиву. Здивувалась і питає: «Матінко, а звідки Серед темного волосся волосинка світла?» «Як же звідки? - каже ненька лагідно, повчально. - То даються так взнаки мої хвилювання. Нерви ж мої - не залізні, серденько - не камінь, Грати з ними небезпечно, як і з сірниками. От коли ти вередуєш, коли неслухняна, Чи коли сумна й примхлива, наче Несміяна, Чи коли на щічках ніжних сльози, наче роси, - Додаєш мені тим самим сивини у коси». Донечка поміркувала, голову схилила: «Я й не знала, що ти, мамо, була вередлива. Неслухняною в дитинстві ти була, мамусю? - Всі секрети видає нам сивина бабусі!» Павлова Марія
Руйнівниками не будьмо ніколи! Земля Наддніпрянщини дуже багата: Милує нам очі чарівне латаття, Повсюди ростуть бузина і шипшина, Духмяний бузок і червона калина, Могутні дуби і корисна ліщина, Тополі, осики та інші рослини. Наш край населяють вовки і лисиці, Зайці, фазани, їжаки і куниці, Тхори, куропатки, бобри, дикі свині… Ми з ними в гармонії жити повинні! Давайте леліяти нашу природу, Допомагати їй при нагоді, Щоб чисто і затишно було довкола, Руйнівниками не будьмо ніколи! Тоді буде зелено й гарно усюди, І співу птахів радітимуть люди! Павлова Марія
Гороскопи Ти сидиш, читаєш гороскопи, А мені сьогодні не до них. Хочеться мені тепла, турботи, Пристрасних цілуночків твоїх. Я питаю: "Я сьогодні гарна?", А ти кажеш: "Звісно, як завжди!". Я благаю: "Поцілуй негайно!", А ти кажеш: "Трішечки зажди!". Я з роботи ввечері приходжу І до тебе подумки горнусь, Знов відчути твою ніжність хочу, Але ти віддалений чомусь. Я тобі сказала: "Відірвися! Гороскопи - не твоя сім'я! Не для того, любий, одружився, Щоби сумувала зараз я!". Ти ж, як завжди, просто шкіриш зуби І говориш в сто десятий раз: «Рибонько моя, кохана, люба! Я ж роблю усе заради нас! Моя пташко, серця королівно! Це не марні справи, а турбота! Навіть те, що я тебе зустріну, Звідки я дізнався? З гороскопа!» Павлова Марія
Нічна феєрія Зоряне небо, неначе шатро з оксамиту, Землю вкриває, солодкі навіює сни. Щедро просіює нам крізь невидиме сито Сяйво зірок - для натхнення і мислень яснúх. Місячний серп поглядає згори і міркує. В тихій задумі, мов човен сріблястий, пливе. Бачить усе, та нічого його не дивує. Він вже багацько на білому світі живе. Срібним веслом розганяє, не кваплячись, хмари. Все помічає і мовчки мотає на вус. Раптом відчув крізь задуму коханої чари: Зоряна ніч поцілунком торкнулася вуст. Миттю пустунка розбỳрхала мрії сміливі. Наче й не вперше, та Місяць чомусь зрум’янів. Що ж, і йому почуття романтичні властиві. Він, як зізнатись, такóж від кохання п’янів. От тобі й на, ледь не випустив срібне весéльце. Сивий мудрець, а поводиться, наче юнак. Мабуть, кохання добряче змолоджує серце. Зорі, скажіть, чи не так? Так і є. Саме так.