Колядування є позацерковним звичаєм, однак із часом він був частково християнізований. Тому в тематиці колядок представлені як релігійні, так і світські мотиви - мирної хліборобської праці, козацьких військових походів, громадського та сімейного побуту тощо. Гуртувалися колядники за територіальним принципом - окремими вулицями або кутками. Обов’язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу,який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи.
Обряд колядування має витоки з давніх язичницьких часів та супроводжується певними театральними дійствами, насамперед ритуальним обходом дворів із величаннями та побажаннями господарю і його родині щастя, добра та злагоди. Історично обряд колядування поступово видозмінювався, включаючи нові компоненти. Цей обряд обов'язково поєднювався з відповідними обрядовими та ігровими діями, танцями, музикою, жартами тощо, які разом й надавали святу поетично-величальної піднесеності, справляли на учасників обрядових дій незабутнє емоційне враження.
Колядницькі табори, залежно від розмірів села ділилися на декілька груп по 6-10 осіб. Очолювала табір «береза» - людина, яка знала різні колядки і «вела перед». Крім берези до складу групи входили: «виборець» («скарбник»), «кінь» (міхоноша» - людина веселої вдачі, витівник та кілька колядників і музикантів).
Українська народна традиція колядування тісно переплелася з церковною, що через Польщу прийшла до України з Риму. Церковні колядки прийшли в Україну з Європи (середині другого тисячоліття). У цей період Українська церква була вже наближена до європейської (Берестейська унія 1596 р.)
5 янв 2020
