Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обніжок - і пішов поміж зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав при самім корені пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву, - і лице засвітилось одрадою. "От де моя праця, - немов казали його очі, - не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!.." Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другий бік межі; знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, - і промовив вголос: "Бач... на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його - ледве од землі одлізло, - низеньке, жовте, засмоктане..." Не вспів доказати останнього слова, - чує: недалеко, з-за жита, хтось співає... Він притаїв дух; насторожив уші, слуха... Голос тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розлягався в високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то замирав од далеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям... Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося - він зроду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось немов хто доторкнувся до його... "Хто б це?" - подумав він, - та й пішов на голос. Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла, - тільки одна луна її бриніла ще над головою у його. Ще ступінь, ще... зашелестіло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина - і з жита заманячила дівоча постать... Парубок став. Дівчина, як перепелка, знялась - і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, - вона здавалася русалкою... Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивовані очі... Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чолі; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум'яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, - здається, сам.огонь говорив ними... Дві чорні брови, мов дві чорні п'явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама - невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах сдідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати - усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди. Вона стояла навпроти парубка, як намальована, - наче манила своею дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї. - Чого ти тут ходиш? - обізвалась вона перша.
- А ти чого хліб толочиш? - не зовсім ласкаво одказав він. - Хіба се твій хліб? - Не чий же... А що?.. - Цур тобі, як мене злякав!.. -та й замовкла. Парубок і собі мовчав. - А ти хто така? - трохи згодом питає він, ковтаючи слова. - Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?.. Дівчина почула, як тільки чують дівчата, .чого в його запнувся голос; очі в неї заіскрили, заграли... - Навіщо тобі? - прядучи ними, вона питає в його. - А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? - каже він. - Хто ти така? чого тобі тут треба?.. - Чут-но - аж дух спира йому в грудях од кожного слова. - Не ск-а-ж-у! - одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком вперед, згорнувши пухлі білі руки попід ліктями. - А прийшла сюди, бо недалечке живу... А ти хто? - Сюди йди! - каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. - Посідаємо тут... побалакаємо... я тобі й розкажу - хто я... Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася буйними житами... Далі - вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім - повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирнулася; осміхнулась; махнула правою рукою: "сюди, мов!" -та наче мана яка, спустилася вниз- і скрилася за горою. Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима - мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко, біло-рум'яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою корсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива!.. "Що це? - думав він. - Чи справді, чи вважається?.. І відкіля б це?.. чи не москалівна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає... Хіба Хоменкова? - так же не близий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися... А видно - хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого... Оже й не попівна: попівну я знаю - попівна не така, та й не піде за п'ять верстов од села... Чия б же це?.." Не розв'язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок - подивитись, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, - тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські, сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли. чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебрав у пам'яті їх дочок, - та, теряючись в догадках, і повернув назад - додому. Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою, - та все думав та думав... А в серці - почував він - прокидалось щось невідоме, чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати, й, хочеться плакати... Сльози не ллються, а вголос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися- так і ганяє за маною... А перед очима - зелена керсетка, червона спідниця,, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів... У його аж мороз пішов поза спиною... "Оце так - промовив він уголос. - Чи не здурів, бува, я, чи не збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут - і думати забув!" Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги. Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі - тік; за током - огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, - видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті. Недалечке від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена, - і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей.
ЧАСТИНА ПЕРША І ПОЛЬОВА ЦАРІВНА Надворі весна вповні. Куди не глянь - скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні... Поле - що безкрає море - скільки зглянеш - розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним синім шатром розіп'ялось небо - ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре - погляд так і тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля... Легенький вітрець подихав з теплого краю, перебігав з нивки на нивку, живить, освіжав кожну билинку... І ведуть вони між собою тиху-таємну. розмову: чутно тільки шелест жита, травиці... А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок, - тремтить, переливається, застигав в повітрі... Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав'яних коників, що як не розірвуться, - і все те зливається докупи в якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього... Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину - аби неділя або яке свято - хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись! Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу, - тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, - йшов молодий чоловік. "Не багатого роду!" - казала проста свита, накинута наопашки, - "та чепурної вдачі", - одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу... Ішов справді парубок. На перший погляд - йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі - теж гострі; лице довгообразе - козаче; ні високого, ні низького зросту, - тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою... Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми блискучими очима; іноді зупинявся й довго розглядав зелене нив'я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згірку - і знов оглядав поле. Ось перейшов і драний місточок посеред лук, на низині, у балці. Під ним ще не висохли весняні калюжі - аж зацвіли, позеленіли: кумкають в них жаби рано й вечір. От опинивсь на невеличкім горбу по той бік місточка; став, обернувся лицем до його;глянув на рудку; перевів погляд на крайне жито. "Оже, тут кращі хліба, ніж під селом, - подумав сам собі, -тут, мабуть, сильніший дощ пройшов..." Знов повернувся, - і рушив далі.
Натомість, з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й. кабанчик - і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: "аря, гладкі! аря!", потім того плескала в долоні - й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з такими ненажерами не-вдієш ні криком, ні легенькою бійкою, - вона висмикнула з мітли держално - і давай потягати "ненаситну прожир" і вздовж і впоперек, - аж поки не хруснуло держално... "От, проклятії Каторжні!.. Через них знівечила держално.." - на весь голос гукала молодиця - й кинула в свиноту надтріснутим держалном. Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою, - як уже на його напустилася розсерджена молодиця. - І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? - докоряла вона. - Ось до якої пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає... - Я, мамо, на полі був... до ярини довідувався, - одказав він. Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла : чи правда тому? Та син уже повернувся - пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею - в хату. - Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! - усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати. Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв'язав од ясел кобилу - погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок... йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей... "Згинь ти, марю-кої - скрикнув він, випростуючи з трави руки. - От, причепилася!" Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати. - Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? - пита він трохи згодом. - У якого москаля, сину? - Що живе коло нашого поля хутором. - Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, - та, казали, либонь умерла. - А що там? - Та я так питаю... нічого. Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю - вона та й вона. "Пропади ти, навіжена!" - шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину, - не спиться, та й годі... "Ні, вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!" II ДВУЖОН Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь невідомий захожий. Видно - з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев'язана одежа; через праве плече, на палиці перекинута торба - мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір - чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска. Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б - з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.
@@myhome1363 і тут не може бути занадто детального чи не потрібного. Текст має бути таким яким його створили, а не скорочувати його для дурнів, які навіть слухати лінуються.
