СТОСУНКИ З ГРОШИМА: марнотратство, ощадливість, кава з корицею / ПАЛАЄ 

Як казав пан Роман: «Боже, дякую що ти випробував мене бідністю, тепер трошка випробуй мене багаством»😂

Моя фінансова грамотність: якщо не виходити на вулицю, то день можна прожити бесплатно😂

Ще одна неприйнятна стаття витрат, якщо є така травма бідності - це СПЕЦІАЛЬНО купити одяг для дому. Не доношувати вдома футболки, які вже соромно надягти "на вихід", а піти до крамниці та придбати пристойну футболку для прбуту

Я народилась і виросла в Криму, і до бідності ще додавалась ментальність прислуги. Бо є ОТДЬІХАЮЩІЄ, а є ми, діти обслуги, прачки-горнічної, сантехніка в санаторії. Не можна гратися з дітьми богів, не можна приймати з їх рук дрібні подарунки чи їжу (навіть якщо це перша цукерка з коробки Київ-вечирній за 2 роки і солодощі в твоєму дитинстві це смажений цукор), не можна з ними розмовляти, при них грати, докучати їм своїм виглядом, сидіти з ними за одним столом. Важливо розуміти, що часто це було нав'язано не гостями, а моїми батьками і їх колегами. Моя мама вибачалась за мене коли я бігала поряд з ними і насварила коли я взяла якийсь шматок шашлика, яким вони мене пригостили. Звісно вона на наступний ранок дуже подякувала, розстілалася перед ними, але напередодні я отримала добрячий втик. "Нам не нужньі их подачки", а я свинину в дитинстві їла двічі (і один з них коли мене пригостила сім'я яка у нас снімала кімнату). Тож треперання і страх перед багатими тепер невід'ємна моя риса, нажаль

Еммо,скажу вам,як людина,що купила собі кілька років тому тіару-це топ! Періодично прибираю в ній і готую 10/10

Все життя мої батьки не розпаковували подарункові комплекти посуду/спальної білизни/рушників/капців, тощо. «Це тобі на придане», «Це твоїм дітям буде», «Хай лежить, шкода чіпати». Мій батько помер три роки тому, лишилась тільки мама, і десь півроку тому я відкрила всі ті подаровані речі, адже в цей час варто жити сьогоденням, а на речі для приданого/дітей можна, врешті, заробити. Ніколи в житті я не бачила маму такою зацікавленою та щасливою, коли вона просто обирала, чим з нового заправити постіль, в якій з нових каструль приготувати вечерю, який рушник повісити на кухню. Еммо, купіть ту тіару, а ви, Яно, заслужили на дорогі та якісні джинси, які придбали.

В моїй сім’ї не доїдати і викидувати їжу також було заборонено, хліб не можна було навіть ставити перевернутим на стіл. Моя родина з львівщини, прабабуся розповідала мені, як в роки Голодомору з «великої України» пішки приходили дуже худі люди зі спухшими животами, щоб врятуватись. Хоча на нашій території не було штучного голоду, це дуже глибоко вкорінилося в нашу ментальність. Також, праба розповідала, що люди збирали їжу всім селом, пшеницю, інші крупи, зносили до церкви і потім фірою везли до найближчих сіл, де був голод. Українці займались волонтерством і благодійністю ще тоді ❤

В дитинстві була в тата на роботі. Приїхала делегація американців. І один американець хотів дати мені шоколадку: таку величезну, з горішками цілими. Тоді таких шоколадок у нас не продавали. Але я соромилась і відказувалась. Приймати подарунки - була ціла проблема. Треба бути скромною. І досі жалкую за тією шоколадкою

До теми з джинсами Яни: я якось купила найдорожчу в своєму житті зимову курточку, при тому що мала ще добротну стару, (і ще одну, яку подарувала тітка, яка продає на базарі😂) і я так страждала від тої покупки! Я сиділа і гнобила себе, що як я могла потратити стільки грошей. І знаєте що? Вона була неймовірно зручна, тепла і красива! І я жодного разу потім не згадала за ті витрачені гроші) Оце був для мене справжній урок. Завжди можна заробити ще, але ти ніколи не повернеш той час, коли житимеш у постійних обмеженнях. Любіть себе❤

Іще одна риса бідних людей, яка хронічно сидить в головах українців після совєтської економіки (після порожніх крамниць, дефіцитів, товарів низької якості): все робити самостійно. Навіть якщо вже обʼєктивно не треба. Це і про безкінечні дачі та городи, де "своє - безкоштовне" міняється на власний час і здоровʼя. Це і про небезпечно романтизоване незаконне виробництво алкоголю, де "своє - найкраще" міняється на безпеку і здоровʼя. Це і про впертість до безглуздя, коли внуки не їдять картоплю, але дід всеодно вперто саджає іще ("іще чого!? в Сільпо купувати коли є своя?") , в обмін на гармонію в родині і на мізерні залишки здоровʼя. Це коли вперто ігнорується майстерність, де кожен другий "сам собі електрик і сантехнік" - "нащо платить за те, що я й сам зроблю?? ", міняється на ефективність і адекватність. Зрозумійте мене правильно, я не проти кустарного виробництва, чи розвитку особистості як майстра своєї справи, в себе вдома (в межах закону і здорового глузду) Я категорично проти, якщо в сімʼї немає культури праці, немає технології і засобів щоб господарські рішення впроваджувати ефективно і без примусу. Для мене то завжди про дуже бідних (внутрішньо) людей, які незалежно він свого доходу мислять категоріями "треба як у всіх", "в сусіда пасіка, то й мені треба свою", "що це я купуватиму, якщо сам зробить можу" і т.п. іще дуже багато.

В дитинстві я обожнювала фільм "Один вдома", і зовсім не за сюжет, а за будинок МакАлістерів - я не могла повірити, що звичайна американська родина (родина з дітьми, родичами і проблемами) може жити ТАК гарно. На контрасті з моїм дитинством, з життям оточуючих, це було просто казковою мрією, чимось абсолютно недосяжним.

Пам'ятаю як мене здивувала книга "Одноповерхова Америка" Ільфа та Петрова, мене дуже вразив опис побуту американців 100 років тому. У них вже були тостери, посудомийні машини, автомобілі, як норма а не розкіш. І коли я думала про українців, через що ми проходили, що в цей час робила з нами радянська влада мені було дуже боляче(((

Якщо говорити серьозно, то мені здається, що найстрашніше, те що залишає найглибшу травму, це навіть не те, що не прговорюється в родині, а те про що мовчать. Моя бабуся народилася у 1900 році і отримала освіту до червоної революції, як і її 11 братів та сестер. Вона вміла грати на чотирьох музичних інструментах та вільно володіла трьома іноземними мовами. Але усі її брати та сестри були репресовані, та загинули у таборах або розстріляні ще до другої світової. Тому мая мати та її дві сестри вже не вчили іноземних мов, та отримали схвалені пролетаріатом професії. І маючи в родині сестру мого дідуся, що пережила 15 років у таборах, через те, що її батько викладав в університеті за царської влади, вони не пішли навчатися в інститут, чи університет, щоб здобути вишу освіту. В моїй сім'ї ніколи не було прямих заборон, ніхто не не казав прямим текстом, чи якось завуальвано не виділяйся своєю освітою чи досягненнями бо вб'ють всю твою сім'ю, та відбируть все що маєш. Це якісь неписані, неозвучені правила, коли ти наче читаєш знаки, відчуваєшь, що якесь питання наче літає у повітрі, але спитати не можеш, бо відчуваєш що ніби спитаєш щось непристойне. А якщо наважуєшся, то просто фізично відчуваєш, як повітря навколо заповнює густий страх. Потім, коли дорослішаєш, розумієш, що саме відбулося з твоєю родиною та звідки брався той страх. На рівні свідомості все зрозуміло. Та в якийсь момент, все одно, оминаючи волю та свідомість, починаєш так завзято саботувати свій успіх, що виникає враження ніби зі сторони дивишся на якусь зовсім незнайому тобі людину, на вчинки якої ніяк вплинути не в змозі.

Та, на жаль, ми ще свого трагічного досвіду своїм дітям додамо. Я ніколи не забуду свого досвіду коли почалось широкомасштабне вторгнення. Місто обстрілювалось 24/7, магазини зачинені, банкомати не працюють, все завмерло, тільки вибухи та спалахи за вікном. У мами були завжди запаси круп, макаронів, борошна і т.д. і це реально врятувало мою родину. А ще пам'ятаю, як я ридала, коли вперше за кілька місяців мала змогу поїсти запашний свіжий хліб, а не сухарі. Тому зараз (а може буду так робити до останнього подиху) витрачаю гроші переважно на запаси і не викидаю продукти.

Я вимагаю, щоб Емма в наступному випуску була в тіарі!✨

Коли я в дитинстві щось просила, тато відповідав «а я в Африку хочу і що тепер». Я не розуміла до чого тут Африка, але розуміла що моє бажання не важливе. Так і залишилось зі мною розуміння що чужі бажання важливіші за мої, тому досі часто шукаю дозволу серед близьких щоб собі щось дозволити купити.

Пам'ятаю в дитинстві дивилися серіали про багатих людей та їхнє шикарне життя (Династія, рабиня Ізаура) і мріяли щоб у нас теж було стільки грошей, щоб ми могли собі найняти кухаря та прибиральницю. І ось мені 30+, до мене приходить прибиральниця раз на тиждень і... і моя мати за це мене засуджує! "Тобі має бути соромно! Потрібно жити скромніше! Ти уявила з себе пані та багачку? Спустись з трону!". Це синдром бідності чи як це назвати? Чому мені повинно бути соромно за гідне життя? Я ці гроші не вкрала, чесно заробила, заплатила податки. Також я не можу запросити матір у кафе, кричить і обурюється, що це зайва трата грошей і треба жити скромніше. Це ж наскільки глибоко вкоренилася думка, що бідність це нормально, а багатство це щось жахливе та соромне. Хоча це навіть не багатство, а простий середній клас.

Дякую, що підіймаєте цю тему. Я про це говорила своєму чоловіку-литовцю, і він не вірив, що в Україні бідність це така норма. Ми жили в злиднях, як казала мама, бо батько покинув родину і, традиційно, не платив ні копійки аліментів. Мама з інвалідністю, без професії, ледве знайшла напівлегальну роботу, щоб вижити. Ми виживали. Але ми були такі далеко не одні. А звідси тягнеться ще одна проблема:"Чому бідні - бо дурні, чому дурні - бо бідні". Ми мислимо категоріями накшталт "маю гроші, піду куплю необхідне, піду витрачу, бо в дитинстві в мене чогось не було". Мало хто ці гроші інвестує в саморозвиток, навчання. Ми витрачаємо саме на їжу та шмотки. Звідси низький рівень обізнаності і готовність вірити політикам, які обіцяють знизити комуналку, поставили стрьомний дитячий майданчик чи щось подібне.

До фраз бідності додам ще улюблений вираз мого тата "Много хочешь - мало получишь". Прям з дитинства вбивалася заборона чогось прагнути (( Наче щось гарне - то зовсім не для нас. Морально важкий для мене випуск, бо так шкода себе ту маленьку ((

я досі кожного разу журю себе, коли купую двошаровий (2!!!) туалетний папір по акції (туалетний папір, Карл!!!), хоча вже давно заробляю на те, щоб спокійно дозволяти собі тришаровий😄 (боги-восьминоги, чим я пишаюся🙈). А ви кажете джинси

Я коли вперше купила одразу двоє джинсів, а не одні на кожен день на весь рік, то не могла повірити у свою нахабність. Бо для мене в дитинстві якщо дві пари взуття або двоє штанів на сезон, то дуууже заможні люди😂😂

Дівчатка, я народилася в кінці 50 років. Мій батько загинув, коли мені було 2 роки, я отримувала пенсію 33 рубля. Пізніше після школи рік працювала санітаркою в лікарні на окладі 60 рублів. Потім вивчилась на лікаря, мала величезну ставку 135 рублів! В 90 роки розійшлася з чоловіком, було 2 дітей, бігала по заробітках і витрати мої були більші офіційних доходів. Ніколи не мала зайвих грошей. Тільки пізніше матеріальний стан стабілізувався завдяки допомозі родичей з закордону. Син вивчився і зараз допомагає грошима. До сих пір страшно залишитись без грошей.

Усе дитинство була обмежена в багатьох речах, одяг лише самий необхідний. Не можна було щось хотіти, не можна було просити. «Хочеш? Зароби. Гроші з неба не падають!» У 18 років на першу зарплатню купила омріяну шкіряну куртку і джинси саме тої моделі, про яку мріяла. Також тепер роблю багато покупок, особливо одяг. Мама певний час намагалася рахувати мої гроші немов то її, вистроїла кордони - більше не рахує. Цьогоріч навідала бабусю, привезла гостинці, але почула не «дякую», а «Скільки воно коштує? А це? А це? Люди добрі, як же дорого! Нащо ти гроші викинула? Нащо привезла мені це?» І все дорого. «Що то в тебе таке? Воно дороге? Ну і нащо воно тобі? Гроші на вітер! Що ти там вже купила? Скільки воно коштує? Знову щось дороге?» Рахування моїх грошей, які я чесно заробила, достатньо заробила. «Ремонт в квартирі робиш? Здуріла? Це дорого!»

І зараз майже запізнюючись кудись чекаю на тролейбус і пропускаю маршрутку, яка їде в тому ж напрямку, але коштує на 5 грн дорожче!! Це ж піпец! Треба такі моменти більше проговорювати!

"Якщо в тебе в дитинстві не було велосипеда, а зараз у тебе Мерседес, то все одно в тебе в дитинстві велосипеда не було!". Зараз можу собі дозволити купити багато речей, але все одно бідне дитинство залишило відбиток. Помічаю за собою зайву ощадливість і намагаюся відучити носити заношені речі вдома. У вас теж річ спочатку "просто річ", а потім згодом "носити тільки вдома" чи "на природу в цьому їздити, бо не шкода"? Рука не піднімається купити гарне домашнє вбрання. Яна, я розумію вас і ваші джинси. Емма, хочу з вами на шопінг)))

Завжди, коли я впускала хліб на землю бабуся або дідусь казали мені підняти, подмухати на нього і поцілувати. У нас не було голодомору бо моя мала батьківщина була в той період під поляками, але бабуся завжди розповідала про післявоєнний голод.

Мені здєаться, ще один прояв бідності - це ходити вдома в старих речах. Переодягатись в якісь старі спортивні штани і футболки, які ще "рано викидати", а потім з дому ці речі їдуть на дачу і лежать там роками. А ти ж не будеш в сукні, яка на вихід, борщі варити...

Пам'ятаю як моя мама розповідала, що у період мого дитинства (це були 90ті роки) у них з батьком не те, що грошей не було - у них навіть їжі часто не було, доводилось на городах поратись, шо вродило - то і їх було. І мама завжди була дуже і дуже запаслива в плані їжі та гуманітарки, тобто в домі завжди має бути запас туалетного паперу, соди, миючих засобів, навіть якщо нам не треба стільки. Бо вона знала - завтра може й не бути, треба запасатися настільки, наскільки можна, щоб не пропасти з голоду і щоб по сусідах не ходити не випрошувати ту сіль чи пральний порошок. Пройшло вже більше 20 років, але ось ця звичка запасатися так, ніби завтра настане кінець світу досі жива, і у мами, і у мене. І мене неймовірно тішить знати, що у холодильнику завжди вдосталь їжі, а у ванній достатня кількість щіток, бритв, миючих засобів чи капсул для прання. Я знаю, що можу в будь-який момент піти і купити це, що не треба запасатись як дурна, але ось це відчуття, що ти як хом'ячок назбирав запасів на зиму - приносить неймовірне відчуття вдоволення і безпеки.

Є і зворотній бік. Марнотратство, яке росте з бідності. Я не вважаю фільм "Шопоголік" шедевром кіно. Але на самому початку там є дуже важливий момент. Дівчинка, якій економна мама ній не купує. Яка ходить в секонді . Вона виростає і кидається в несамовите споживацтво. Вона кожного дня годує оту стару психотравму, залазить в борги, втрачає друзів. Вона усвідомлює хибність своєї поведінки, але це не працює, бо травма сильніша. У нас купа таких людей. Сіре радянське дитинство, жебрацькі дев'яності...і людина заходить у сяючий магазин і купує рожеву куртку. І на коротку мить, поки вона стискає фірмовий пакет, її життя світлішає. Бо вона вже не та жебрачка, вона вже не носить речі доньки маминої подруги, вона не має одягати зношені чоботи, що взимку пропускають крижану воду...Ось доказ! Рожева куртка, тут, в моїх руках! Але ось вона вдома в шафі...і страх вертається знову.

Дівчатка, я вам скажу що буде далі. Коли настануть часи і всі все зможуть купити, тоді викидатимуть одяг та техніку на смітник не тому що воно старе, а тому що сходили на шопінг і нового накупили. Бо це було весело. Живемо в Японії більше 20 років і все це пережили - коли можна було безкоштовно запакувати квартиру нормальними речами і одягнутися за копійки. Потім настав час,:коли всі почали себе обмежувати в покупках будь-яких. Зараз комісійні магазини набиті живописом, коштовними годинниками чи старими речами, які чогось були варті, бо молодь те все не хоче. Нові будинки будують маленькі. Одяг спростився до того, що це просто різнокольорові мішки примітивного пошиву. Техніка стоїть в магазинах, а молодь не купує великі ТВ, бо нащо на те горбатитися? Загальний висновок у суспільстві такий: десятиріччями працювали, старалися, недосипали, а щастя нема. В бідних кранах - як то Філіппіни, Непал чи Тайланд - щастя більше, бо більше часу на сім’ю та відпочинок. Тож щастя не в грошах і тряпках, а в добрих людських стосунках.

коли наша сім’я стала трохи багатша, ми стали іноді ходити в ресторани, мама не давала мені замовити якісь звичайні страви. Наприклад, я хочу в китайському ресторані рис з овочами, вона казала «та таке можна вдома приготувати, візьми он краще салат з медузою». Мені здається, це теж симптом травми бідності - замовленням незвичайної страви виправдати для себе похід в ресторан

Почитала коментарі, розумію про що пишуть, тому що сама це пережила. Підлітком ходила в школу в маминій старій шубі і чоботях, і терпіла насмішки однокласників через те. Але це було в роки перебудови, тоді ми харчувалися тим, що виростили на шматку землі, до якого треба було їхати півтори години електричкою, а потім йти ще 20 хвилин. А вирощений врожай перевозили так само. Пам'ятаю, як переносила з татом мішки картоплі через колії в свої 15 років і думала, чи зможу після цього народити дітей. Але, слава Богу, дітей народила і все добре. Так цей життєвий досвід навчив еконмному підходу др життя. Так, в мене є запаси і круп, і миючих. Мені так зручно, щоб не бігти в останній момент за борошном, наприклад, бо затіяв пиріжки, а борошна не вистачає. Але, що хотіла написати. В багатьох людей в бажанні звільнитися від цих травм бідності може виникнути навпаки марнотратство. В усьому повинна бути міра. Я привчаю своїх дітей до бережливого ставлення до своїх речей, іграшок, книжок. І думаю, що коли діти не привчені цьому, коли вони не цінують ті речі, які в них є, спеціально ламаючи свої іграшки, так вони ставляться і до чужого майна, до державного майна, наприклад як прийти на дитячий майданчик і розтрощити качелі, які там є. Тому хочеться, щоб люди, звільняючись від дитячих травм і пережитків минулого, не переходили в інші крайності, а були помірковані, бережливі, розумно використовуючи той ресурс, який в них є.

Пам'ятаю зі свого дитинства слова мами: "Що красивий жизни захотела", після того як вона побачила що я п'ю воду з кришталевого келиха

«Цілуй хлібчик», - казала мені бабуся. Або: «їж що дали, бо і цього не буде!» Коли матеріальний стан почав покращуватись, бабуся ховала від мене з братом апельсини, щоб ми не зʼїли одразу, і не дозволяла собі зʼїсти жодної , а потім викидала їх, бо вони погнили

Як треба було це відео! Рік в терапії пропрацьовую своє "жлобство" і тільки зараз більш-менш дозволяю собі ДОРОГІ НЕПОТРІБНІ речі купувати, або які просто хочу. Комусь це не видається проблемою, але просто для прикладу - Рік тому, накопичивши на новий айфон грошів, я зловила панічну атаку в день купівлі, бо ЦЕ ТАК ДОРОГООООО, а мій старий телефон ще працює, то нашо мені новий!!!!

Після того, як з'явитись можливості, я почала купувати хороші кросівки, багато кросівок. Мені 31, а я буває просто сиджу, любуюсь і радію, що в мене їх скільки. Дитячі травми, вони такі. Причому я не скажу, що родина була прям бідна, були як всі. Тут ще й те, що рідні вважали кросівки "неважливим" взуттям, без якого можна обійтись. Тому саме вони в мене були дешеві та завжди одні.

Мені бабуся все дитинство казала - ніколи нічого ні у кого не проси, у батьків нема грошей, тому кожного разу, коли мене питають, що ти хочеш собі на умовний день народження, завжди кажу - нічого нічого. Одного разу таки наважилася, але я на це питання відповідала кілька днів, морочила людям голову, не могла одразу прямо сказати) Попросити про підвищення зарплатні на незначну суму змогла лише через рік і 5 місяців, при тому, що при прийомі на роботу мені роботодавець пообіцяв це підвищення через 6 місяців, якщо пройду випробувальний термін, але "забув". Ця установка - справжня біда

Сиджу, вишиваю обруч-тіару😂 і слухаю це відео. Зрозуміла, чому в мене майже нема замовлень в Україні.

Я дитина 90х. Моя мама все життя собі багато в чому відмовляла, але останні 5 років (не рахуючи 2 роки повномасштабної війни) почала їздити на відпочинок до моря. Я її довго вмовляла. Тепер її слова такі: чому ж я раніше цього не робила, це так чудово приділити час для себе і насолодитися природою, відволіктися від буденності

Мені зараз 22, я виросла в незаможній заводській родині, грошей ніколи не було так щоб досить, а історії про 1 сосиску на трьох з мого дитинства це постійний сімейний мем, якщо так можна висловитись. В 20 я купила собі новий ноутбук для навчання за власні, зароблені гроші. Я плакала як божевільна, я мусила кілька разів їздити в магазин, щоб зібратись з силами і оплатити такий необхідний мені гаджет (старий зламався, а на парах почалось програмування). Тому дуже розумію Яну і так, Еммо, купіть собі ту тіару! Ці комплекси жахливо заважають жити, зараз інтенсивно працюю зі своїм відношенням до фінансів

Є один цікавий момент на прикладі мого папи. Він людина не бідна, забезпечив усіх своїх дітей нерухомістю, або автомобілями. І навіть у совєтскоє времья він ніколи не бідував. Але завжди казав, що він - бідний. Просто тому, що тєлік постійно каже про кризи, про падіння економіки і до повномасштабної війни і після. Він свято впевнений, що бідний. І оце саме про оте прибіднятись. А мама і справді з бідної сім'ї - досі відкладає життя на потім. Якби не мій чоловік, я б напевно перейняла модель поведінки ставлення до грошей від мами. Але він мене розкрутив)

Я купила сумку шкіряну (дочекалася знижку на обрану модель) улюбленого українського бренду і сховала від чоловіка. Дочекаюся Різдва і це буде мій подарунок собі. А могла б з нею ходити вже кілька місяців. Хвора на всю голову...

тема хороша, складна, і як на мене не розкрита. сподіваюся, ви ще до неї повернетеся. нашій травмі бідності, яку ми несемо крізь покоління, ми завдячуємо нашим півничним окупантам, які повбивали, розкуркулили, заморили голодом, знищилих по таборах всіх підприємців, всіх заможних селян. як от мого прадіда, який мав кузню, сам її зробив, совіти розстріляли і вислали його сім'ю. моя баба була донькою ворога народу, і до Незадежності жила в бідності, справжній, коли не було зайвого шматка хліба дітям дати, а одяг то взагалі розкіш. вона все життя все собі жаліла, все берегла, не їла шоколаду, який їі купували вже онуки, не носила одяг і взуття, поки миші не згризуть. так і прожила весь вік.

Той момент коли уважно слухаєш і печеш домашню піццу і реально розумієш що можна замовити і побути з родиною

Про батьків, які йдуть з гостей, витягають парасольку і чекають трамвай...флешбек з дитинства. Не памятаю жодного разу коли ми з батьками їздили на таксі

Англійська письменниця Марія Кореллі у своїй книзі "Спокута Сатани" 1895 р: "Чи знаєте ви, що означає бути злиденним? Бути злиденним не тими злиднями, що на них деякі люди скаржаться, маючи п’ять або шість тисяч на рік і запевняючи, ніби ледь-ледь животіють, але насправді злиденним − жахливо, відразливо злиденним? Нужда, така огидна, принизлива та обтяжлива, − нужда, яка змушує вас носити ту саму одіж до цілковитої її ветхості; яка відмовляє вам у чистій білизні через спустошливі витрати на пралю; яка позбавляє вас самоповаги і спонукає вас у замішанні переховуватись на задніх вулицях замість того, щоб вільно й незалежно гуляти між людьми. Саме таку злиденність я маю на увазі. Це гнітюче прокляття, яке придушує шляхетні прагнення. Це моральний рак, який гризе серце добропорядної людської істоти і робить її заздрісною, лихою та навіть здатною на застосування динаміту." Це відповідь всім, хто вірить у "шляхетність" бідності. Злидні, до речі, штовхають потім головного героя книги на угоду з дияволом.

У мене повинна була бути зустріч однокласників через 20 років після школи і я пішла по магазинам шукати сукню,бо все було заношене.У самому найдорожчому магазині я знайшла таку,що мені сподобалась ,але ціна була аж аж аж.У магазині метрів через200 я купила сарафан у три рази дешевший,рахуючи що і це підійде.Коли підійшов день зустрічі однокласників,я не змогла надіти цей сарафан,бо соромилась відкритих частин тіла.Вділа старе і пішла.А за ту сукню,що не купила ще довго жаліла.

Моєї бабусі мама та її брат мали як то кажуть на той час коні і поле і корови і їх розкуркурили бо ви занадто багато живете і відправили на Сибір і він там умудрився почав газдувати в там намагався все одно щось робити але комусь теж це не сподобалося і його в хаті просто спалили щоб інші українці які там були боялися і недумали виділятися 😢😢😢😢і для моєї бабусі це була сильна травма що не можна щоб люди бачили неможна виділятися і так до смерті страх був 😢😢😢

Мене ніколи не вчили як витрачати чи заробляти гроші, ми ніколи не їздили за кордон(хоча мені здається, що можливість була), бізнеси також ніхто не вів і не намагався, до того ж коли хтось щось починав з сім'ї, решта починали наводити 1000 причин, чому це призведе до чогось поганого. Але при цьому з другого курсу по сьогоднішній день я слухаю від родичів, що взагалі то мені треба вчитися за кордоном, як діти їх знайомих, працювати на успішних роботах, а ще знати декілька іноземних мов на рівні. Коли я питаю чому вони цього не роблять, то кажуть, що вже вік не той і взагалі вони і так впораються, а я все це не роблю, бо лінива, а не через те, що це вигадки далекі від реальності🤯

Продавали картоплю, щоб одягнутися в школу. Колядувала, щоб купити нові речі. Брехали бабусі про вартість куртки, щоб її не засмучувати

Про травму голодомору. Моя бабуся пережила голодомор ...вона весь час нас відгодовувала на літніх канікулах, " їжте їжте щоб були справні " вона раділа коли в нас були пухкі рожеві щічки коли ми від неї їхали

Класна тема. Пригадую установки зі своєї сімʼї: ми багаті душею. Ми бідні але гідні. Привіт, розкулачення

Не по темі грошових проблем, але стосовно трансгенераційної травми. Я з підліткового віку помітили, що завжди у бабусі по маминій лінії була страшна зацикленість на їжі. Нажаль ніколи в сім'ї це не проговорювалась, всі тільки повторяли одне й те саме (доїж суп, не виливай, та він ще свіжий, швидко іди їсти). Зараз дивлячись на те, що можливо щось за смаком мені не подобається, страшно шкода викидати або недоїдати.

Оххх, щодо "сидиш давишся супом" це така жиза... мені в дитинстві забороняли вставати з-за стола поки не доїм. І я сиділа бувало і дві години над тарілкою, а зараз у мене викликає тривогу і роздратування будь-який прийом їжі. Я підсвідомо відчуваю відразу до сніданків і обідів. Проблем постійно додавали і додають фрази потипу: ти така худенька, поїж піди, тебе вітром здуває.

"Радій, що в тебе є тепла їжа, чистий одяг і дах над головою"😊

Росла в бідній родині, втрьох в 30м хаті. Їжею і на одяг до школи допомагав дідусь а також доношувала за дітьми маминих колег. Але ми завжди любили чай і у нас було декілька улюблених чашок, кожна зі своїм іменем. Батьки вирішили віддати радянський сервіз з 6 чашок своїм друзям, бо чашки нам не подобались. Друзі на те сказали " у багатих свої причуди" але чашки забрали. У мене тоді був злам сприйняття, бо виявляється те як ми жили для когось було багатсвом 😅

Я виросла з установкою що порядні люди не стають багатими. Якщо нікого не обманювати . Не робити шахрайства і ставитись до людей гідно то такі люди не зможуть розбагатіти. Цим прикладом були мої батьки які все життя працювали чесно сплачували податки . А податкова дозволяла собі проводити махінації де не вписували в квитанцію якусь гривню і через п'ять років наростати шалені суми і потім вже вимагали оплату.

Таааак, це і наша проблема: якісь нові дорогі речі - це ж на особливий випадок, а не зараз носити. Завтра, може, ракета прилетить, але ні, хай той кришталь стоїть і чекає приїзду Залужного у гості, та кофтинка - якоїсь визначної події....

Я ще неповнолітня, у фінансовому плані повністю залежу від батьків у яких зарплата вище середньої. Але коли я хочу піти на якісь курси, купити якусь річ чи одяг я одразу звертаю увагу на ціну. Мама чи тато ні разу не казали мені, що "ми не можемо собі це дозволити" чи "нема грошей" переважно ми просто купували річ. Але після цього у мене залишається осадок, що на мене знову витрачають гроші. Дякую що порушуєте важливі питання 🩷

Це добре, що почали проговорювати тему трансгенераційної травми, прямо в рази більше, ніж пару років тому. Саме психологічні наслідки розкуркулення, репресій та голодомору тримають всю Україну на тому рівні, де ми зараз. Треба якось це все перетравити, усвідомити та рухатись далі, розуміючи усі штучні обмеження успішності та розвитку нашої країни та народу.

Я вже багато років живу в Іспанії.Переїхала в 98році, коли ми виживали без зарплатні, без змоги купити одяг , взуття.Я довго не могла купити собі нічого, бо перерахоаувала на гривні і розуміла, що на ті гроші, які я витрачу на штани або светр, може майже місяць прожити сім'я моєї подруги в Україні.Як товго я вилазила з почуття провини за моє " марнотратство", як боляче було мені бачити магазини з ковбасою, сиром , м'ясом , де звичайні , ніякі багатії , могли купити асе для своїх сімей.

Пам'ятаю з дитинства, що мене дивувало, що бабуся завжди все доїдала, учорашню, позавчорашню, підгорілу їжу, а дідусь міг коли поїли, змахнути зі стола крихти хліба у долоню - і до рота.

Я подумала що клуб дівчат, які не купили собі бажані тіари можна офіційно називати Безтіарій:) Я долучаюся одразу. Тіару хотіла, і не один раз. Але не купила….

Найтрагічніше те, що вся ця необгрунтована економія на собі виливається в синдром відкладеного життя. Гроші завжди можна заробити, а ось життя не повернеш. Моя бабуся померла 3 роки тому. Декілька місяців тому ми з мамою перебирали все в її будинку (робимо повний ремонт). Мама знайшла під її ліжком абсолютно нові, неношені капці. Найзвичайнісенькі, гумка та ганчір'я. Мама купила їх бабусі за пару років до її смерті. Так вона все одно носила старі заношені, замирзані та трохи порвані, а на нових підошва ідеально чистою була. Так і померла вона, жодного разу їх не взувши. Берегла. А для чого?... Прості дешеві капці з ринку, але вони змусили мене сильно задуматися У совєтского покоління відношення до грошей ну дууууже дивне в цілому. Все життя економити на всьому, навіть на власному здоров'ї. Але ж у всіх в родині є чи були килимами на стінах. Мені мама одного разу сказала, що якийсь килим коштував, як місячна зарплатня моєї бабусі. А його ще не просто купити треба було, а ДІСТАТИ. Ви можете собі уявити, що ви купляєте КИЛИМ за ціною вашого місячного доходу? От і я не можу. Але це був скарб. На стіну повісили, бо не ногами ж по ньому ходити! (ну і хату заодно трошки утеплити, але ж і без цього по таких дорогих ІМПОРТНИХ речах ногами не ходять). Мені мама пояснювала, що килим взагалі був річчю статусною, престидною. Який статус намагалися показати по суті кріпаки, я досі не зрозуміла. А на випуск (чи то зі школи, чи то з універу, не пам'ятаю вже) моїй мамі подарували парасольку, на яку її батьки відкладали багато місяців. Та ж історія - ціна як бабусина зп. За парасольку. Але ж вона кольорова (а не як усе в совку) і ІМПОРТНА з Індії! Досі десь валяється ця золота парасолька, яку купили люди, що найдешевші цукерки бачили раз на рік.

На наступному книжковому клубі Емма має бути в тіарі 😁

Найабсурдніше твердження про бідність я чув від бабусі. Коли я вчився на пепших курсах (десь 2003-2004 роки) вона приїхала до нас в Київ. В мене тоді був більш-менш непоганий комп'ютер. І я тоді активно використовував його для гавчання, тобто протоколи лабораторних робіт чи розрахункові роботи переважно не від руки писав (іноді таке робити не дозволяли), а набирав в ворді і друкував, розрахунки в маткаді робив і таке інше. І коли бабуся це побачила, то довго бідкалася, що це все дорого, краще б ми хату купили. І не хотіла вірити, що ціна на всю ту техніку була як за пару квадратних метрів і в ненайзручніших районах. А от поки писав, то згадав, що в мене тоді зламалася клавіатура, тому довелося купувати нову. Сума мені здавалася посильною для моєї підвищеної стипендії, але бабуся страшно переживала, що за якусь дошку з дротиною я так багато віддав. При чому я гобсек, і купив найпростішу клавіатуру.

Згадала своє дитинство, Хмельницький базар...... А ще історію про прадіда , який після розкуркулення, лише завдяки хабарю не потрапив із сім'єю на Сибір. А ще про прабабусю, яка була ув'язнена за збирання колосків під час голодомору😢. Це багато пояснює, дає розуміння вчинкам і поведінці. Дякую!

Мені мама кожен раз дорікає коли я купую якусь нову річ. Після питання скільки коштують нові джинси одразу йде репліка "але в тебе ж вже є джинси", тобто я маю виправдовуватись навіщо я собі, за власні чесно зароблені, не останні кошти щось купила )

Це якісь невірні підрахунки, що в Україні 26% людей вважались бідними до війни. Більшість людей в Україні витрачають більше 50%своїх доходів на їжу, а в селах там навіть продукти купують люди в магазині, записуючись в борг.

Ось тому, дівчатка, свою дитину я балую як можу. Смаколики і іграшки куплялися як за 2-ки, так і 12-ки, гарний одяг в пісочницю і тп. Можливо і гівно з неї виросте, але моє сумління чисте

Ооо...пам'ятаю, як мама купила огірок і помідор на канапки на новорічний стіл, а ми братом добралися до них і з'їли (бо ми ж з літа не їли огірок і помідор), мама дуже засмутилася. Насварила на нас і сказала:" Те і те не їжте,бо це на НР"😅

Хотілось би продовження цієї теми з кимось з психологів, як ви робили у випуску про лінь. З порадами, практиками або книжками на цю тему. Бо тема "ліні" і "бідності" дуже дотичні. Нас навчили багато працювати і нічого не просити за це

Тіара - це офігенно! Вона потрібна. Мені на пошту прийшла розсилка від якогось магазину, там великий вибір тіар від 16 грн. Думала собі купити на кожен день і найдорожчу на Новий Рік, а ще пару штук свекрусі і сестрі чоловіка, щоб двічі не платити за доставку

Ох, яка палаюча тема, розтечусь певно на кілька коментів 🔥 Тисну руку щиро щодо тих гарненьких але дорогих черевичків, через яких пані отримала по шиї, в мене в родині ця історія була постійно з передачею з покоління в покоління. Мама іноді згадувала про це, і викарьувала мені на лобі що НОВИЙ одяг, взуття, якісь інші цілком звичайні ркчі типу рюкзака, пеналу для олівців чи навіть самих олівців - то велика цінність, і такі коштовні нові речі не можна вдягати зразу, не можна перевдягти кросівки на нові одразу за рогом від базару, а старі нести в пакеті, ні, їх потрібно принести в тій коробці в якій придбано, "бо це ж у школу, не просто так ходити!", і потім вислухати вдома купу нарікань що "ох, такі дорогііі і такі гівняяяяні" (китайский "абі-бас" він такий), певно щоб не так кортіло таке надягти от прямо зараз. З установкою "новий одяг лише для свята!" борюся досі, терплячи страшний дискомфорт, коли замінюю щось старе на щось нове, і відразу починаю це нове носити. Незважаючи на те що все давно купується за власні гроші, десь в голові досі звучить голос матері, яка кричить "куди ти пішла в новому! це ж для того щоб в школу! вдягни старе!"

А ще: "бєдность - нє порок", але тут радувало, що хтось потім придумав додавати "а большоє горє". Чудовий випуск!

❤❤❤Я хочу бути такою, як усі!!! Нехай, усі будуть заможні! 😊 Боже, почуй! Амінь Дякую

Чудовий випуск! В моєму оточенні завжди звучала фраза: "у багатих свої причуди", "красиво жити не заборониш". І завжди все оцінювалось: огоооо як дорого, це занадто дорого і т.д.

Слухаю і сльози на очах, наскільки це про мене! Багато пропрацьовано, але психологія бідності все ще сидить всередині мене

В моєму дитинстві окрім перелічених установок були ще й такі: "жить нужно па срєдствам", "пратягівай ножкі па адьожкє". Ці установки вкорінювали думку про те, що потрібно підлаштовувати свої бажання під рівень доходу, а не навпаки. Замість того щоб мотивувати більше заробляти та втілювати свої бажання ці установки вчили просто менше хотіти/бажати/мріяти.

Сорочка з нашого села: в ній троє женилося, двоє вмерло, а я оце доношую 😅 в нашій сімʼї було багато висловів з життя. Колись дід взяв старе пальто підстелити під автомобіль поки він під ним лежить і ремонтує. І баба видала: «Коля, положи, воно ще хороше!» 😂 звичка доношувати речі до дірок це моє 😂

А в мене був період, коли я всі гроші, що заробляла, витрачала на спорт, екіпіровку, поїздки на змагання. І це були найкращі роки мого життя.

Я років десь так вісім не купляю нові штани .Купляла на секонді.І ось рік тому ,мене запросили на день народження до друга мого хлопця.У платті іти я не хотіла,тому що йшла суто з чоловічою компанією і в реберню.Якось я задумалася ,що в мене немає більш менш нарядних штанів і вирішила все ж таки купити нові .Купила гарні штани за 750 грн(погодьтеся це не багато)+ 150 за підрізку штанів ,бо ростом маленька .Але так получилося ,що на день народження я не пішла .У штанях пішла гулЯти тільки раз .Після чого кинула прати і вони втратили колір і затерлися .Вгадайте чи я за рік це забула .Ні .Не забула.Шкода грошей .Бо на секонді штани гарні обійшлися б мені максимум 150 грн ,а я потратила більше і переплатила за якість.Чому так відбувається - не зрозуміло.Хоча сама не з бідної сім’ї 😅 і всього на всього 1999 року .Бажаю вам ніколи не жаліти собі щось купити❤

Колись моя мама зустрілася з давньою подругою, і так каже.. от в радянському союзі ми були такі щасливі.. мама їй відповіла - ми були щасливі тому що були молоді і всі були бідні однаково 🤷

В моїй родині із цим цікава ситуація. Родичі по лінії матері усі до єдиного у більшій або меншій мірі свідомі українці. Наприклад прабабуся була українською депутаткою. Її зять, мій дідусь (який посер 22 роки тому) все життя був націоналістом, називав росіян лише «м*скалями» і вчив мою маму української мови. Тощо. А родичі зі строни батька, включно з ним самим, чисті, аж карикатурні, малороси з усім набором «якостей». Вони ЖОДНУ гривню не заробили чесно і пишалися цим (як би дико то не звучало). Одного разу, коли я вже стала повнолітньою, батько попросив, щоб я допомогла йому «замутити» одну схему (нічого надкримінального, але однаково незаконне). Я відмовилась, адже почала набувати національної свідомости і вважаю, що доля держави в руках кожного громадянина. І знаєте, що батько на це відповів? Сказав, що чесність це вада молодих. Так так, вміти брати відповідальність, бути чесним- це буцімто дурість і з цим переконанням батько і його родичі жили все життя. Я безмежно щаслива, що успадкувала розум і душу від маминої чудової родини

Також плюсую щодо "багаті тобі не друзі", бо були в прямому сенсі заборони спілкуватися з дітьми в яких були ті самі табуни корів та власні трактори. От якщо в батька твоєї подружки є трактор, а в твого нема - то ти їй не подружка, ти старчиха, попрошайка, яка просто хоче примазатися (навіть якщо вам по 7 років і тобі просто подобається її почуття гумору) і цим соромить власну родину. Я знала поіменно всіх "багатих", з якими не можна було гратися навіть коли кличуть, не можна брати їжу з рук, наіть зайти попити водички не можна

22:00 я родом з харківської області, але у нас в сім'ї теж є така галочка, що для гостей все повинно бути ідеальним. Ти повинен танцювати перед ним, хлібом сілью зустрічати, столи щоб ломилися від різноманіття їжі. У нас взагалі у всіх родичів був, як я кажу "культ застолля" у нас завжди були гості, була купа їжі, музика, веселощі, кожного гостя обхожуєш, але в одночас я виросла з таким поняттям, що гість це цар, але і з тим, що грошей завжди мало і на собі можна економити. Хоча я завжди була у найновішому, з новими телефонами, у мене усе було, одяг куплявся круглий рік, іграшки, кишенькові гроші кожного для і т.д, але зараз я постійно на собі економлю, а батьки кажуть що я для того і заробляю щоб витрачати і смачно їсти, добре одягатися, а мене жаба душить через це. Але думаю це через те, що хоч я і занала, що у нас сім'я далеко не багата і було дууууууже багато труднощів і не тільки фінансових (бувало, коли вдома навіть хлібу не було, а боргів було повно) але мама каже дуже вдячна, що я з дитинства занала слово "Вибач шрошей немає" спокійно приймала і не закочувала скандали і істерики, але я майже ніколи не бачила чеки, чи просто не думала якими силами батьки заробляють ці гроші, а коли почала заробляти вже свої, то почалася ця економія на собі, але точно не на оточуючих. Є таке, що економиш на собі економиш, а потім в один момент, коли весело в компанії, знімаються всі ланцюги і ти купляєш всяку фігню, або якщо приїжджає мама ти намагаєшся зводити її кудись, все оплатити. А ще є такий пунктик, що подарунки повинні бути щедрими, щоб там було на що дивитися, а не якась фігнюшка, ну і коронні фрази "Гість це цар", "В хаті повинно бути чисто, щоб не соромно перед готями було", або "На столі повинно бути на шо дивитися, а то прийде гість і боятиметься взяти той останній шматок ковбаси. Краще не доїдять чим все з'дять і не наїдяться." "Усе найкраще гостям", "Гостям нічого не шкода." Ну і т.д 33:40 на рахунок того, що треба крутися😅 Все життя чула, що "Хочеш жити- вмій крутитися" шукай можливості, зв'язки, будь-які лязєйки

Зараз буде актуальна ще одна тема . Ми втратили все: житло, бiзнес через вiйну i тепер коли будемо щось купляти пiсля нашоi перемоги,будемо довго обмiрковувати ,бо страх втратити це надовго

Підписуюся під усім вищезгаданим. Хотіла ще додати роль ностальгії. Якщо ви зростали у бідності то всі страшні проблеми ваших батьків - це прикольні і теплі спогади дітей. Я чітко памʼятаю як ми з батьками закривалися в одній кімнаті і вмикали камін бо не було грошей топити увесь дім. І це викликає у мене тепло на душі. Звідси і романтизація

Дякую за випуск. Я зараз, як Емма. Поки жила бідно, завжди мріяла про косметику й книжки. На дн мені дарували золото (ну щоб можна було здати в ломбард 😅) замість омріяних енциклопедій. Коли зʼявився непоганий заробіток, почала скуплять в нереальних кількостях книги, доглядову косметику, одяг.

Дуже гарна тема. Особливо ця травма проявляється на батьках 60+ Життя таке кольорове і єдине в нас.

Вже другий випуск підряд про дуже актуальні теми: відпочинок і гроші. Мені 27 років і я дуже чітко бачу проблеми в своїх стосунках з даними сферами, завдяки вам я бачу причини.

Вчора послухала вашу розмову, сьогодні мені приснилося, що я з Еммою пішла вибирати тіару, і я була дуже щаслива, бо виявилося, що тіара мені дуже личить. 😂😂😂 Отак от справляємося з травмою бідності після вашого відео.

Яскравий кардиган просто фантастичний🎉 Люблю яскраве вбрання та взуття. Мені 50, я дивуюся, що молоді люди одягаються сіро,чорно, бежево😢 Вони мають можливість бути яскравими. Таке враження, що молодь боїться висовуватися.

Дякую за випуск! Оці всі настанови про 'багаті нам не друзіʼ та ʼдзвоник для вчителяʼ - це так знайомо було в дитинстві. На щастя, дома завжди були іноземні фільми, здебільшого американські, мені читали казки народів світу і мама хоч інколи купувала собі ʼзайвіʼ речі, для душі, для краси, що мене бісило в підлітковому віці, бо я хотіла собі все дуже багато чого і з одягу, і з речей. Переїхавши до більшого міста, а потім до ще більшого, а потім почавши подорожувати, зустрічаючи різних людей, я весь час все більше підтверджую собі, що все можна, що заборони на подібні речі з дитинства - треба пропрацювати, що гроші - тільки засіб, який допомогає. Що мати гроші і хотіти мати більше - це нормально і прекрасно. Що цене те саме, що хотіти когось вбити чи вкрасти. Що можна заробляти багато чесно. Що грошей не треба боятися, що не треба боятися витрачати. Що можна запросто писати в директ мільйонеру та засновнику компанії, і він скоріш за все відповість. Що не треба ділити людей на свій/чужий тільки за грошима в кишені.

мій топ з родинних висловів "не жили добре, не треба й починать"

Я звільнилася з музею, бо більше ніж 7500 мені там не світило. Колеги кажуть, що культура завжди погано оплачувалась, і що вони мусили і мусять підробляти, де тільки можна, бо отримувати нормальну достойну зарплату на державній роботі це нонсенс. Ніхто навіть не пробував ніколи вимагати, виходити на мітинги, бастувати проти цих нещасних копійок

У всіх в Україні нездорові стосунки з грошима, "подякуємо всі совку". Хочу поділитися власними спостереженнями стосовно одягу і його покупки на прикладі моєї сім'ї. Зазвичай одяг у сім'ї купляє мама, вона ж має око на всякі модні штуки, тренди і просто спостерігає, у чому зараз люди ходять. Вона купляє одяг молодшому брату і мені. Часто питає у мене, наприклад: "Бачиш, які джинси зараз всі носять? Хочеш і собі такі?" Мені часто дуже важко відповідати на такі питання, бо одразу починаю думати, а треба воно мені? Чи хочу я витратити на ці джинси половину своєї стипендії чи, гірше, гроші батьків, що зароблені тяжкою працею. Якщо після цих роздумів я наважуюся купити собі речі, після я довго не можу насолоджуватися ними, бо десь там голос каже, що гроші витрачені даремно. А мені 21, у совку не жила, хоча сім'я завжди була, як ви кажете, звичайна. Батьки речі купують собі у разі крайньої необхідності або ходять по секондам. Особисто мене це дуже дратує, коли замість нового светру для мами, купується зовсім інше. Цю тенденцію спостерігаю вже давно, коли дітям все, а батькам нічого. Мій молодший брат, навпаки, розтринькав би всі гроші на Лего, якщо була б така можливість. Від бабці з ранніх підліткових років чула, що я маю навчитися шити собі одяг. Це не тому, що вона екосвідома, а тому що виросла і жила в совку, де був постійний дефіцит. Очевидно це травма, яку вона транслює до цього часу, хоча зараз є вибір у магазині і фінансові можливості купити собі щось нове. Всі наші бар'єри у нас у голові. Дякую за випуск, заслужений лайк від мене👍

Перше, що я зробила, коли отримала перші гроші з продажів оріфлейму - купила зелену сумочку не під що 😅 Перша покупка зі стипендії - торт 1 кг у будній день без приводу і ножем не різати, а ложкою зʼїсти самій! І по життю мені подобаються люди, що кидають виклик совєтським ʼнормамʼ. Минуло вже багато років, але й досі мені є що викорінювати з підсвідомої поведінки

Дякую що підняли таку важливу тему. Бідність - геть не шляхетно. І наша фінансова грамотність дуже низька як суспільства. А війна виснажує той ресурс, який був в родинах ще більше.

Мені було 12. Старша сестра на свою першу стипендію в технікумі купила мені плюшевого рожевого зайця (просто купила і принесла мені до школи, я була надщаслива), а мамі подарувала тіні і помаду. І от коли мама била її за те що "змарнотратила гроші на якусь хуйню" я дивилась на того зайця і ненавиділа його, благала "давайте сходимо повернемо до магазину, тільки не бий її". Я нічого не дарувала батькам до свого повноліття.