Thousands of original videos from and about Ukraine created by the Maidan Monitoring Information Center team. The official channel of the Kharkiv International Security Forum, the Free University "Maidan Monitoring", the entertainment series "Sovok dovbany" and many other things, including documentary footage of EuroMaidan. Documentation of war crimes in the Kharkiv region.
Моє становлення як "українського націоналіста" теж подібне до досвіду пані Наталі, тільки з тією різницею, що відбулося в Криму і вже не в совку). Я теж тоді мала приблизно 13 років, і через зовнішність мене часто плутали з татаркою. Але якщо киримли просто сприймали мене як свою, то приїжджі "великороси" любили ставити запитання так: "Ти русская ілі татарка?". Тобто для них інших національностей не існувало, як ніби в Криму їх було всього дві. І якщо меншою я могла відповісти "русская", бо якось не робила для себе різниці, тим більше, що зростала практично повністю на російських книжках, то в підлітковому віці вже відповідала, що я - українка. І насолоджувалась виглядом тих витріщено-здивованих очей, бо для 90% приїжджих недобратів, які знічев'я ходили й питали такі дурощі в курортному містечку, такої нації не існувало. Багато хто не міг навіть приховати своєї зверхності, почувши відповідь, а від української мови їх буквально крутило, як біснуватих))) Звісно, були і нормальні, але саме ті упороті імперці вже тоді, на початку двохтисячних, сформували в мене чітке розуміння, що я з ними і близько не однієї крові, ми з різних цивілізацій. Тут можна їм навіть подякувати, бо якби не той їхній побутовий нацизм, моє національне самоусвідомлення точно відбулося б набагато пізніше). Щодо села, то, наприклад, мій прапрадід по маминій лінії жив на хуторі Поділля донедавна Барвінківського району Харківської області, а місце розташування хутора я до сьогодні не можу знайти. Можливо, це треба шукати в харківському архіві. Назву знаю зі старих сімейних документів. Та й узагалі багато предків були із сіл поблизу Ізюма, але з матеріального спадку не маю практично нічого - трохи документів і кілька могил. Ані вишивок, ані чогось іншого - молох двадцятого століття поглинув усе
@@user-le7pb4qi8m Думаю, нашому народові ще пощастило в тому плані, що ми виявилися сильнішими за інші національності, які кацапи хотіли знищити. Маючи досвід спілкування, наприклад, із білорусами чи киримли, я зрозуміла, що нам, українцям, іще поталанило, бо завдяки силі спротиву нашого народу ми змогли зберегти себе набагато більше за інших. І зберігаємо сьогодні, навіть зараз, у цю страшну війну, зокрема і завдяки вашій команді, вашій титанічній праці, тому щиро дякую за це всім вам. Слухаючи ваші спогади й досвід, люди структурують та узагальнюють свої, розширюють власне сприйняття і навіть на багато речей дивляться під новим кутом, а це надзвичайно важливо для розуміння свого досвіду та й картини світу взагалі. Наприклад, я після випуску "совка" про Шевченка знайшла у себе видання "Кобзаря" 1947 року і більш пізні, почала саме читати книгу, просто читати, бо дійсно ніколи не робила цього по-справжньому, адже школа абсолютно не сприяє розумінню творів і бажанню їх читати, на жаль. Цікаво також порівняти вірші в різних виданнях, бо у виданні 47 року є примітки з посиланням на автограф, яких нема в пізніших. Та я б узагалі не додумалася зараз узятися перечитувати Шевченка, якби не ваш випуск, бо типу хто там чого не бачив, у школі щороку читали))). Але зараз, у цьому історичному часі і в іншому віці - та це ж зовсім інші твори! І так, Шевченко ненавидів москалів🤣! Але ж хіба хоч якийсь учитель наважився б звернути увагу дитини на цю деталь? І на безліч іншого, що написано прямим текстом, але не вписувалося в шкільну програму. Та й чи могла дитина по-справжньому зрозуміти ті твори? І здавалася наша література нудною, нецікавою, як примітивний кривенький ескіз. А вкупі зі стереотипом зверхнього ставлення в суспільстві до всього українського це робило свою справу. Тому й собі хочу звернутися до тих, хто прочитає мій коментар: читайте наших класиків, а також наших письменників початку 20 століття, бо вони взагалі невідомі багатьом із нас. Просто читайте, бо тут і зараз, кожен у своєму віці, ви точно зробите для себе якісь відкриття, а це ж суперцікаво!
Моя мама теж передплачувала цей журнал, але НЕ ЧИТАЛА його. Її цікавили винятково вкладиші з вишивальними схемами. Якби їх там не було, то цього журналу в нашій хаті теж не було б. Обов'язковою газетою "Правда" чи "Труд" обійшлися б.
@@ukrainianreportВишивала, рушник вишила, це точно пам’ятаю, ще, можливо, подушечки вишила. Там багато було незручних схем, такі журнали вона називала поганими
Я теж маю вдома підбірку схем для вишивок і викрійок із радянських журналів))). Схемами для вишивок користувалася і моя бабуся, і навіть я сама в дитинстві, коли ще не було ані якихось більш якісних журналів зі схемами (ну або не було зайвих грошей на їх придбання), ані тим більше безмежного джерела всього на світі під назвою інтернет😅. Був ще польський Robótki ręczne, але він якось більше на в'язанні гачком спеціалізувався, іншого рукоділля там було вкрай мало
Аж не віриться, але я впізнала обкладинку 82-го року, хоча журнали лишились в бабиній хаті, яку продали років 25 тому...А 10 років тому я вирішила вишити собі сорочку і шукала схеми в інтернеті. Врешті, вишила по фото, яке, 100%, судячи зі шрифту і стилю було зроблене з останньої сторінки ''Рад.жінки'')) А вкладиші там, по моєму, з викрійкамм були... Можливо з іншим журналом переплутала. Скажу чесно, РЖ я не читала- дитині там взагалі не було за що зачепитись) Не знаю, чи було там чим зацікавити жіноцтво... Баба ще виписувала ''Вокруг света'', тож РЖ не витримувала конкуренції ...Але, як хтось уже писав в коментарях, цей журнал виправдовував своє існування вже тим, що був українською. Зараз ми розуміємо, як це було важливо.
Чи не єдина жінка яка заробила у совку добрі гроші ( Сталінська премія ! ) за те, що глибоко не "копала" біографію Ульянова-Бланка ( того, що на псевдо "Лєнін" )
@@ukrainianreport Не знав, дякую ! Але тут вельми цікаво за що ! А ще як би не домовилась і взялась за справжню біографію Джугашвілі то напевно вже її імені ніхто й не знав і куди вона зникла !?
в срср такі речі від бажання не залежали, то треба було заслужити, щоб довірили писати біографію вождя. Тобто до моменту написання треба було дуже постаратись.
Так із тим ставленням до жінок: спочатку перші комунари обіцяли ЧОЛОВІКАМ-виборцям, що жінки за комуністів будуть по талонах відбувати повинність, 2) потім після наслідків реалізації цього маразму : "безпризорщина" та спалах венеричних захворювань, почали "укрєплять семью", "прівєтствовалі ячєйку обчества", 3) замість "равєнства в доступє к труду" - програму "защіти матєрінства" ( то якраз вже за Брєжнєва ).
Ставлення до жінок у совку еволюціонувало приблизно як паркан на моєму подвір'ї : 1) спочатку завалили, бо "всьо далжно бить апчєствєнним". 2) потім, коли зрозуміли всі "радості" від прохідного двору та від частих поранень дітей які на тій сітці "рабиці" "катались", забрали ту сітку. 3) Вже аж за ранньої України, почався період обгородження. 4) Придумали хвіртку ( ще треба доробити ) щоб до сусідів можна було через неї зайти не виходячи на вулицю і не обходячи !
Із задоволенням подивилися, бо "Радянську жінку не читала". Приємно здивувало те, що на відміну від національно нейтральних "Работніци" і "Крестьйанкі" тут, хоч і в рамках дозволеного, але все ж проглядає українське обличчя. Українські пісні, вірші, оповідання українських авторів, навіть в гуморесці сусідка підслухала "Кайдашеву сім'ю", а не якусь драму Островського чи Горького, нідайбох. А дружина дипломата на чужині вишиває штори. Дрібниця, але це не дає забути хто вона і звідки родом.
та спраглі, в мене враження, що одяг був якийсь сірий, хоча ж були кольори, звісно, але може через те, що верхній одяг був переважно чорно-сірий, і носили його довго, з вересня по квітень, то і враження сірості.
@@ukrainianreport У мене інша думка і це не лише мої враження... Є чудовий фільм "Стиляги", там та "сірість" та спраглість до кольорів ( звісно крім червоного на який у більшості людей на підсвідомому рівні була алергія ) добре висвітлена.
Согласен по поводу тряпок и заморских фруктов. хотя тряпки успешно шились в ателье индпошива под вашу индивидуальность в цвет размер и вкус. Вы все ноете как было плохо. Да были проблемы бытовые, да был дефицит, но были бесплатные ДЮСША, спортивные секции, кружки, бесплатное средне , высшее, бесплатное жилье, обязательное трудоустройство , место в общаге если нет квартиры. В институте никто не платил за зачеты и экзамены, детские санатории и пионерские лагеря за копейки, цены товары стабильные на товаре указана цена еще на заводе на донышке кастрюли выбита, не было кредитов с бешеными %. А заработать можно было всегда. север путина, шабашки в колхозах, стройотряды, шахты, выращивание цветов, овощей, трудоустройство на двух работах. Я себе на магнитофон на разгрузке вагонов в16 лет заработал. Работали предприятия, школы, садики. институты, люди читали, стремились. А вы стонете.
Я 1992 р.н. Мама купила мені книжку "Українські народні казки", видану вже в незалежній Україні. І там були ці всі пропагандистські казки. Окрім казок, про Мазепу, Катерину, Петра і Хмельницького, була казка "Похорон", в якій здох собака і його відспівували в церкві... Я підсвідомо здогадалась, що ці казки якісь несправжні. Але ця книжка наштовхнулв мене на думку, що українські казки менш цікаві, ніж казки інших народів, які я теж читала.
До речі, про менш цікаві казки, я теж це пригадую, з одного боку Андерсен, а з іншого - оці соціально-побутові про багатих і бідних, про попа і наймита, вони справді були нецікаві і хотілось читати такі, де пригоди, королівни і чарівні перевтілення. Хоча в мене було з дитинства кілька збірок українських казок саме з чарівними історіями і через це я любила українські казки. Але думаю, якби почала знайомство з ними з соціально-побутових, вони були б мені нецікаві.
На казках ростуть та розвиваються діти і дуже важливо, які казки вони слухають, або читають. Буквально декілька днів тому я взнала казку про золото, яку союз розповів громадянам. А казка така. Дістала дівчинка на 18тиліття золотий перстеник із червоним, як кров камінчиком. І носила вона його, пишаючись такою цінною річчю, поки не стала дуже дорослою. Руки у неї стали не молоді і пішла вона до майстра, щоб збільшити розмір перстеника. Понесла до майстра і інші якісь каблучки, щоб без доплати роботу зробити. А майстер каже, що йди собі з богом стара бабо, бо не золото ще ніяке і рубіни твої зовсім не рубіни. І пішла вона, згадуючи як важко давалися ті перстеники батькам, та й усім людям в тій странє, што єйо прасралі.
Ого, співчуваю дівчинці. Це важко, дізнатись, що цінність нічого не варта. Особливо в наш час, коли і так щодня сумні новини, то ще й це. Я теж чула історії про совкову ювелірку, яка, як виявилось, була імітацією.
В бібліотеці були цілі стелажі нескінченні "про вайну" і всяких "дітей героїв". Навіть дивитись в той бік не міг. Воно мені здавалось люто чужим і не цікавим. А поличка з "зарубіжною літературою" була маленька, звідти пригадую тільки "Саджо та її бобри" Надрукували мабуть через те що авторка була індіанка і проти клятих "омериканців". :)
Пардон, автор був індіанець Сіра Сова :) Це я вже погуглив. Пригодницький роман, вестерн. Ще була дуже гарно ілюстрована книжка про Піноккіо. Куди там тому зачуханому Буратіно! :)
Добрий вечір! :) Казок про історичних діячів не пам'ятаю. Була книжка "Коли ще звірі говорили" І. Франка. Подарувала знайома батьків, вчителька. Пам'ятаю що вона дуже лаяла комуністів. :) Була ще книжка "Азербайджанські казки". Дуже цікава. Ну про Івасика Телесика мені ще баба Олена розповідала як був зовсім малим. :) А з бібліотечних пам'ятаю "Нєзнайку в солнєчьнам гораде". Була перша товста книжка, здається. Яку я прочитав сам. Як прийшов з нею зі школи, сів і не роздягаючись читав години дві, чи більше :) Аж голова заболіла :)
До вашого відео не уявляла, яка багато спогадів і цілих історій в мене пов'язано з деревами й садами. Про сільські спогади не напишу, бо то буде ціла збірка оповідань про все, що ви згадали)) Тож, напишу про місто. Я 25 років живу в спальному районі Києва, де можна було б впасти в депресію серед нудних совкових кварталів, якби не дерева. У нас вузька коротка вулиця, але, вздовж неї 4 ряди каштанів (по обидва боки тротуари обсажені з 2-х сторін) В дворах- купа абрикос, шовковиць, аличі, вишень, горіхів. Біля найближчого бювету- цілий сад лип. Біля лікарні- гайок акацій. Вид з одного балкону- на тополі навколо шкільного стадіону, з іншого- на клени, які восени такі красиві і яскраві, що подруга з роботи попросила фото собі на заставку на робочий комп- для релаксу)) Це я до того, що й в місті люди обсаджують деревами скрізь, де можна, бо вони головна радість і окраса цих житлових масивів. Я вже мовчу про бузок, черемху, шипшину і т.п. Якось гуляли з чоловіком в лісі неподалік і натрапили на карликову вишню (в нас в лісі трапляються яблуні, шовковиці і т.п, саджанці яких, мабуть садили там, бо біля будинків вже не було місця) Він таке перший раз бачив. Кажу ''Куштуй, це дуже смачно'' Коли мені було років 2 дід десь взяв саджанець для мене, бо це було деревце, яке в метр висотою вже плодоносило і дитина зможе рвати ті екзотичні північні вишеньки. Таки не обійшлося без спогаду з сільського дитинства)) Дерева для українців, і для мене особисто, то невичерпна тема і любов.
Дякую за ваші спогади, дерева і сади - це український ресурс, духовний в першу чергу, хоч і пафосно звучить. Я раніше не розуміла, як це гарно і як важливо, коли є дерева у нудних совкових кварталах. Читала вас і ніби гуляла сама каштановими алеями і в лісі вишеньку знайшла.
теж таке пригадую. для дівчаток було яскравіше вбрання, але щоб куртка яскрава чи пальто - то треба було дуже постаратись, щоб "дістати" такий одяг. шуби цигейкові чи штучні були чорні, куртка в мене була з теплою підкладкою - вона була якась блякло-зелена, а щось яскраве - це вже студенткою мала стьогане пальто малиново-бордове, і то його "дістала" родичка, яка працювала продавчинею.
"Всі" зараз запевняють про зміну вібрацій Землі і зміну людей на біологічному і вібоаційному рівні. Що це? Задурювання мізків і бажання відволікти увагу "бідного люду" від "владних паразитів і їх статків", ці і справді на то є наукові підстави?
Ще про одну річ не можна було говорити - про свою національність, якщо вона не така як у всіх. Зараз кажу про товариша мого батька, про єврейство якого я дізналася після розпаду союзу. Він вчився в університеті і хотів йти в аспірантуру, дуже хотів стати великим вченим. Він шукав записи, де їх сім'я була записана як єврейська, щось він повиправляв, але, нажаль, все виплило на світ божий і товариш мого батька провчителював все життя. Потім вони виїхали до Ізраїлю. Мене завжди дивувала ця історія і я знала, що, якщо я хочу виправдати батькову довіру, то про це не можна говорити.
Щоб пані Оксані не було за себе смутно, що вона не вміла користуватися телефоном, розповім історію із моєї сім'ї. Один із дядьків моїх забрав до себе стару матір і одного разу він застав їх за розмовами З телефоном. Вона сиділа біля апарату, не піднявши слухавки, і пояснювала, що нікого вдома нема, а їй сказали ні з ким не говорити.
Я вже за незалежності ходила в школу і в нас також були такі читацькі щоденники. Нас до цього спонукали в школі (в початковій). Давали таке завдання на канікули. Про кіно не писали.
Ще, з приводу зарубіжних фільмів, хочу відмітити, що було ганьба ходити на них. Буквально - могли "засудити" на зборах за "бажання тягтися до капіталізму".
@@marianna7589 так, врешті я казала у відео, що це одна з причин, чому я не писала у щоденнику про зарубіжні фільми, бо це не схвалювалось в піонерсько-комсомольському просторі.
У 9 класі невеличкою компанією, в тому числі з дочкою і племінницею класної керівнички пішли на фільм "АВВА". Не з уроків утекли, пішли в неділю, у свій вільний час. Ех, яких же пілюлєй нам виписали наступного дня! 😁😁
А це якщо можна спитати - який час і де саме? (Можна в приват). Бо в нас в Харкові зарубіжні кіно йшли необмежено, францкзькі так точно. Їх же ретельно відбирало Держкіно, на широкий екран ніяка зараза не проникала. Я кажу саме за кінотеатри, а не за відеопрокати.
@@NatalkaZubar, дивіться, я 69 року народження, з райцентру на Закарпатті і у нас був кінотеатр. Дуже закордонних фільмів я не пам'ятаю. Крутили у нас "Два бойца", "Лєтят ґолубі" і подібну хрєнь. На різні "Зіти та Ґіти" ходити було не можливо, бо по сусідству маємо циганське село і кінотеатр був окупований ними на всі сеанси. При вході в кінотеатр, в кожному випадку, дежурили хлопці з пов'язками. Я в радянський союз ні за які морозива по 20коп не хочу повертатися.
Мені подобається як пані Наталка каже, що вона впевнена (прям таки впевнена), що всі діти ходили на зарубіжні фільми. Може вони і ходили, але чи їх пускали? Село в горах і Харків це, не одне і те саме.
Ми в райцентрі на Київщині в 80-х справно купували у піонервожатої квитки в кіно на всі дні зимових канікул. Пам'ятаю, це була відкривна новорічна листівка, куди була вклеєна стрічка білетів. Але сеанс починався годин в 10-11 і, на щастя, це було лише дитяче кіно або мультики. І я ходила, бо не була фанатом лиж, ковзанів чи гри в сніжки, а дома зимою вдень дійсно робити було нічого...От не пам'ятаю тільки, наскільки це було добровільно чи примусово. Підозрюю, що добровільно, бо мабуть якісь скарги запам'ятались би))
дякую, що нагадали, так, в нас теж воно було як новорічна листівка, куди вклеювали білети. Я скарг на це теж не пригадую, але я взагалі не пригадую скарг в дитинстві, що в школі щось змушують робити/купувати/здавати внески на якісь товариства. Чи ходимо ми в кіно - нікого потім не цікавило, головне, щоб квитки купили.
